К.С.Льюїс про патріотизм

ЧАСТИНА 1 

Перший (патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів. Зауважмо, що в ширшому розумінні – це для нас любов до Англії, Уельсу, Шотландії чи Ольстеру. Тільки іноземці і політики говорять про „Британію“. Кіплінгове „Не люблю ворогів своєї імперії“ звучить сміхотворно фальшиво. Своєї імперії! Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, потягів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме.

Було б дуже важко знайти якийсь легітимний підхід, з якого можна засудити це почуття. Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму. Це, звичайно, не чисте милосердя; воно передбачає любов до ближнього в локальному, а не в Господньому сенсі. Але ті, хто не любить своїх земляків із села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. Всяка природна прив’язаність, зокрема і ця, може стати суперником духовної любови; але вона також може бути її попередньою імітацією, тренуючи (в певному сенсі) духовні м’язи, які Божа Благодать може згодом застосувати до вищого служіння; так само, як дівчата няньчать ляльок у дитинстві, а згодом няньчать дітей. Обставини можуть закликати зректися цієї любови: вирвіть праве око. Але спершу вам потрібно мати це око: створіння, яке не має жодного – яке дійшло лише до того, щоб могти розрізняти „світлочутливі“ плями – буде малопридатним для медитації над цим суворим текстом.

Звичайно, патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.

Чотири Любові

ЧАСТИНА 2

Якщо наша нація і справді є настільки кращою від інших, тоді вона може присвоїти собі обов’язки чи права вищої істоти. У дев’ятнадцятому столітті англійці стали дуже свідомими таких обов’язків: „тягаря білої людини“. Ті, що їх ми називали тубільцями, були нашими підлеглими, а ми були їхніми самопризначеними покровителями. Це було не зовсім лицемірство. Ми таки зробили для них деякі добрі речі. Але світ нудило від нашої манери говорити, що нібито імперські мотиви Англії (чи мотиви будь-якого юнака, який шукав собі роботу в індійській цивільній адміністрації) були здебільшого альтруїстичними. А, проте, це демонструє почуття зверхности в його істинній подобі. Деякі нації, які його так само відчували, наголошували на своїх правах, а не обов’язках. Для них певні іноземці були настільки поганими, що існували всі підстави для їх винищення. Інших, придатних лише для вирубування лісів чи носіння води для вибраних людей, залишали в спокої, якщо тільки вони добре давали собі раду з роботою. Собаки, знайте свого господаря! 

Я далеко не хочу сказати, що обидва ці підходи рівнозначні. Але обидва – фатальні. Обидва вимагають, щоб території, на яких вони діють, дедалі більше розширювалися. І обидва мають цю очевидну печать зла: лише жорстокість рятує їх від комізму. Якщо б не було розірваних договорів з червоношкірими, не було б винищення тасманців, не було б газових камер і Белсену, не було б бійні в Амрістарі[1], Black and Tans[2] чи Апартеїду, помпезність обидвох була б гучним фарсом.

І на завершення ми прийшли до стадії, на якій патріотизм у своїй демонічній формі підсвідомо себе заперечує. Честертон прекрасно демонструє це за допомогою двох рядків з Кіплінга. Це несправедливо стосовно Кіплінга, бо він знав – добре знав, як на такого безпритульного чоловіка, як він сам, – що може означати любов до рідного дому. Хоча, поза контекстом ці рядки можна використати для узагальнення явища. Ось вони:

Була би Англія слабкою,

покинули би швидко ми її.

Але не є вона такою…

Любов ніколи так не говорила. Це те саме, що любити своїх дітей тільки тоді, коли „вони чемні”, свою жінку – поки вона гарна, свого чоловіка – тільки за те, що він відомий та успішний. „Ми любимо своє місто не тому що воно славне, – сказав один грек, – а тому, що воно наше рідне”. Чоловік, який справді любить свою країну, любитиме її в час руїни і занепаду – „О Англіє, не зважаючи на всі твої вади, все ще люблю я тебе”. Вона буде для нього „злиденною, але рідною”. Він може вважати її доброю і славною, коли вона такою не є, тому що любить її; ця ілюзія до певної міри простима. Але Кіплінговий солдат говорить по-іншому; він її любить, бо вважає доброю і славною – любить її за її заслуги. Про неї приємно піклуватися, і це слугує винагородою для його гордости. А що якби вона перестала бути такою? Відповідь проста: „Покинули би швидко ми її”. Коли корабель почне тонути, він його покине. Отож, цей тип патріотизму, який починається з помпезности барабанів і стягів, по суті, вирушає в дорогу, яка може завести до Віші[3]. Ми ще зустрінемося з цим явищем. Коли природна любов стає безправною, вона не лише шкодить іншим типам любови; вона перестає бути любов’ю взагалі.

Чотири Любові

#thefourloves 

#lewisdaily

[1] Розстріл британськими військами 380 послідовників Ґанді в 1919р. в місті Амрістар у штаті Пенджаб, Індія.

[2] Black and Tans – спеціяльна допоміжна британська поліція для придушення Ірландського визвольного повстання в 20-х pp. XX ст.

[3] Vichy, місто у Франції в регіоні Овернь. Після капітуляції Франції в Другій світовій війні стало резиденцією французького угодовського уряду на чолі з генералом Філіпом Петеном. Під Віші розуміють зраду й угодовський режим.