Льюїс та війна

 

...Льюїс брав участь у воєнних діях під час першої світової війни. В травні 1917, у віці 18 років, він розпочав військову підготовку до офіцерського звання у піхоті. На підготовчих заняттях він потоваришував з сусідом по кімнаті ірландцем Педді Муром, а пізніше і з його матір'ю - місіс Мур, що тоді була самотньою і перебралася з дочкою Морін до Оксфорду, щоб бути ближче до сина. Ситуативна та короткочасна дружба з сином, пізніше переросте у фактично родинні стосунки з його матір'ю та сестрою. 26 вересня Льюїса призначили молодшим лейтенантом третього Сомерсетського піхотного полку. Жевріла надія, що фронту йому вдасться уникнути як уродженцю Ірландії, але в листопаді батальйон Льюїса відправили у Францію, а той навіть не встиг попрощатися з батьком. На своє дев'ятнадцятиліття він опинився у своєму полку, в Нормандії, посеред жахіть окопної війни.

...Перед весняним загостренням на лінії фронту, Льюїс перехворів "окопною лихоманкою" - значну частину лютого він пробув у госпіталі. Звістки з фронту змушували тривожитися друзів та рідних про його життя. Зокрема, Артур Грівз, у своїх листах згадував, що молиться, щоб Льюїса легко поранили і повернули в Англію. В квітні загинув друг Педді Мур. Льюїсу ж трапилася нагода взяти в полон "шістдесят чоловік, тобто, з превеликим полегшенням я побачив, що натовп чоловіків у сірій формі, який раптово виник перед мною, піднімає вгору руки". 15 квітня, під час німецької контратаки біля нього розірвався снаряд і вбив сержанта, що стояв поряд - Льюїса трохи поранило шрапнеллю, але достатньо, щоб той не міг вже продовжувати участь у війні. Батько злякався, що поранення серйозне, а 

 брат, щоб упевнитися, що з ним насправді, промчався 80 км на мотоциклі. Майже всі воєнні товариші Льюїса загинули.

...Про війну Льюїс писав небагато: "Про саму війну стільки написано людьми, які бачили на ній значно більше від мене, що з мене вистачить лише кілька слів. До весняного наступу німців у нас було досить спокійно... Тоді я вперше побачив, як більший страх перемагає менший: я зустрів жалюгідну  мишу, що тремтіла, але вона не втікала від мене, жалюгідної людини, що тремтіла від жаху. Зимою нас мучила втома та докучала вода. Я маршував в сні, просинався маршуючи. Ми ходили в окопі у резинових чоботах аж до бедра, а води було в коліно.  Багато дотепер пам'ятають як це, коли настромишся на колючий дріт, продірявиш чобіт, і всередині хлине крижаний потік. Я бачив старі трупи і тільки що вбитих і знову відчував те, що в дитинстві, дивлячись на мертве обличчя матері. Я навчився жаліти та цінувати простих людей, особливо мого сержанта, - його вбив той ж снаряд, що поранив мене. Командиром я був жалюгідним, званнями роздавали тоді направо і наліво, і я був маріонеткою сержанта, що керував мною як хотів, але таке становище для мене було непоганим, насправді, він був мені за батька. Але сама війна - холод і жах, сморід і розміщені снарядами люди, обрубки, що все ще рухаються, ніби розчавлений черв'як, трупи, сидять чи стоять, брудна гола земля, чоботи, які не знімали і вдень і вночі, поки вони не зросталися з ногою, - ніби померкла в моїй пам'яті. Це занадто не схоже на життєвий досвід - іноді мені здається, що там був хтось інший. В певному сенсі це й неважливо. Єдина тоді уявлена миттєвість, зараз означатиме більше, ніж уся тодішня реальність. Перша куля, яку я почув, просвистіла настільки далеко, що це й справді був лише "свист", зовсім як в газеті чи у віршах поета, що не бачив війни. І я відчув не страх і, звичайно ж, не байдужість - я відчув тихий шепіт: "Так ось про що писав Гомер".