Євген Адамцевич — великий музикант, що змушений був доживати свої дні в жебрацтві

Народився в Солониці під Лубнами у родині станційного службовця. На другому році життя від вітряної віспи втратив зір. Його мати захоплювалася драматичним мистецтвом і часто возила хлопця на вистави до Ромен, де був театр. Тоді хлопець переживав найщасливіші дні свого дитинства. Батько мав чудовий голос і любив співати українських пісень, що дуже подобалися малюкові. В одинадцять років його віддали до школи сліпих у Києві, де він зарекомендував себе як один з найкращих учнів. Але, переїхавши із села Солониці в Ромни, батьки забрали сина додому.

Навчався Євген у генія музичної думки Мусія Олексієнка, автора думи "Про Марусю Богуславку". За словами віртуоза, дуже шкодував, що він не встиг вивчити оригінальні твори свого наставника. 

У 1920-ті роки Ромни залишалися визначним регіональним культурним центром. Тут діяв драматичний театр, був значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів. Виступав з 1927 року в складі Миргородської капели бандуристів та самостійно.

Пережив Адамцевич 1930-ті роки — часи фізичного винищення кобзарства та бандурництва.

Нелегким було життя у важкий післявоєнний період адже на схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Бандуристу доводилося грати на роменському базарі, аби прогодувати сім'ю, в якій росло три доньки. Жив із гри та співу. Але радянська влада трактувала це як жебрацтво й постійно переслідувала митця. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Траплялося, що й саджали під арешт.

Певно, немає людини, яка б не чула "Запорізький марш". Але мало кому відомо, що його автором був саме Євген Адамцевич.  Під час виступу в Київському оперному театрі імені Шевченка сліпий бандурист виконав думу чотири рази, три з яких було на прохання залу. З цих пір музичний твір виконують на багатьох урочистих подіях країни. 

1968-го виступав перед науковцями АН УРСР. Незабаром вони організували безкоштовну путівку до Трускавця на курортне лікування і відпочинок. В 1969 році з групою народних співців з місцевих капел успішно виступав у Івано-Франківській, Тернопільській та Львівській областях, а незабаром в Москві та в Ленінграді. Влітку 1971 та 1972 року виступає на Чернечій горі, біля Шевченківської могили.

Із настанням у 1972-му році нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об'єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку. Там і помер 19 листопада 1972 року на 68 році життя. Похований на місцевому кладовищі. Одна з бандур Євгена Адамцевича зберігається в музеї театрального мистецтва в Печерській лаврі.