Т.Г.Шевченко

 Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 9 березня 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 10 березня 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України.

Дитинство та юність

Тарас Шевченко народився 814 року в селі Моринці Київської губернії. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Шевченка та Катерини Якимівни після сестри Катерини (1804 — близько 1848) та брата Микити (1811 — близько 1870).

За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.

1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирелівка Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, 1819 року — сестра Марія, а 1821 року народився Тарасів брат Йосип.

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти у дяка Совгиря. Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.

1823 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви, а того ж року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина. Цього ж року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом. 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого батькового шлюбу.

Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 1825 року батько помер, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців.

Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського. Як попихач носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими і вчився. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від дяка й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[31] та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Згодом подругу свого дитинства поет не раз згадає у своїх творах і присвятить їй поему «Мар'яна-черниця». 

1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), коли він звернувся за дозволом учитися в хлипнівського маляра. Того ж року помер Василь Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта, який призначив Тараса власним дворовим слугою у вільшанському маєтку.

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. 1829 року той застав Тараса вночі за малюванням козака Платова, героя війни 1812 року, нам'яв йому вуха й наказав відшмагати на стайні. 

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», віддав його в науку на чотири роки до живописця Ширяєва, у якого й замешкав Тарас до 1838 року. 1833 року він намалював портрет Павла Енгельгардта. 

Викуп з кріпацтва

Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. 

Аполлон Мокрицький (1810—1870), художник, учень Брюллова і приятель Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи визволення Тараса від кріпацтва, зазначив у своєму «Щоденнику», що в середу, 31 березня 1837 р., він показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов був ним «дуже задоволений і, побачивши в ньому думки й почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного (кріпацького) стану». Шевченко почав вправлятися у віршуванні під враженням своєї зустрічі з українськими творами у Гребінки (липень 1836 р.).

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентною 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.

Вільноприхожий учень Петербурзької академії мистецтв (1838—1842)

Після викупу Шевченко став студентом Петербурзької академії мистецтв й одним з улюблених учнів Брюллова. Як вже неабиякий портретист, Тарас опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 

1840 року Тарас Шевченко видав першу поетичну книгу — «Кобзар», до якої увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Книга справила велике враження на українську громаду. Частина російських критиків визнала непересічний талант поета. Інші — відгукнулись негативно, закидаючи автору безперспективність «мужицької мови».

Окремими виданнями вийшли також поеми «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1844), і «Тризна» (1844, російською мовою).

Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського малярства.

Перша подорож Україною (1843)

1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Завітав до поета Віктора Забіли (українського поета) на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. 

Протягом жовтня — грудня 1843 року жив у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (роботи швейцарського художника Й. Горнунга).

У Березані, у маєтку Платона Лукашевича (український етнограф та фольклорист), 9 жовтня 1843 року Шевченко написав вірша «Розрита могила». Це найраніший твір, який увійде до рукописної книги поезій «Три літа» (1843—1850). 

У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію гравюр «Живописна Україна». 

1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав історіософсько-політичну комедію «Сон» — поему-гротеск, яка розкриває перед читачами наслідки уярмлення України Москвою.

1845 року Тарас Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада ухвалила рішення про надання йому звання вільного художника, яке треба було затвердити на загальних зборах Академії. 

23 березня (4 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад для художніх занять, а також безперешкодного там перебування.

Другий приїзд в Україну (1845—1847)

31 березня 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до України. В Україні у Шевченка не було постійного місця проживання — він увесь час роз'їжджав і мав змогу глибоко вивчити взаємини поміщиків і кріпаків. 

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині на запрошення маршалка шляхти Миргородського повіту О. Лук'яновича, де жив в окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався. 

У Києві, протягом другої подорожі Україною, Шевченко бував декілька разів, вперше він прибув туди в червні 1845 року, де розширив знайомство зі студентською молоддю й зустрівся з науковцем Михайлом Максимовичем, якому також подарував поему «Тризна». Через Максимовича поет одержав від Київської археографічної комісії поки що неофіційне доручення змальовувати історичні пам'ятки, й виконував деякі його доручення. 

Відвідав Шевченко і Яготин, щоб висловити співчуття щодо смерті батька Варвари Рєпніної. Звідси він вирушив у Прилуки, в Густинський монастир, де був похований Микола Рєпнін.

У вересні 1845 року поет гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому. З рідних місць Шевченко знову повернувся на Лівобережжя, де, зокрема, побував у Лубнах, Миргороді.

Наприкінці листопада Шевченко приїхав до Києва, показав Археографічній комісії свої записи, малюнки історичних пам'яток і був зарахований до складу її співробітників. 28 листопада він одержав гроші для роз'їздів з метою опису пам'яток старовини. 

На початку 1846 року Шевченко разом з Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, фольклористом та істориком, подорожували Чернігівщиною. Вони прибули до Ніжина, де поет зустрічався зі студентами Гімназії вищих наук. 

Навесні 1846 року поет прибув до Києва. Шевченко далі виконував свої обов'язки як співробітник Археографічної комісії, він, зокрема, зайнявся змалюванням історичних пам'яток Києва. 21 вересня 1846 року Шевченко одержав від Археографічної комісії нове доручення. Розпорядження про це підписав генерал-губернатор: «Доручаю Вам відправитися в різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній та постаратися зібрати такі відомості: 1. Про народні перекази, місцеві повісті та оповіді та пісні; 2. Кургани та урочища; 3. Оглянути монументальні пам'ятки та стародавні будівлі та скласти їм опис та зняти з них у наступному році малюнки; 4. Дістати якісь старовини, письмові грамоти та папери; 5. Вирушити в Почаївську лавру і зняти загальний зовнішній вигляд Лаври, внутрішність храму та вид на околицю з тераси». 

Наприкінці грудня 1846 року Шевченко знову почав подорожувати, разом з українським та російським істориком Миколою Костомаровим він відвідав Бровари. 4 квітня 1847 року Шевченко прибув до Чернігова й того ж дня виїхав до Києва. За багатьма спогадами, Шевченко, відвідуючи в Києві літературні вечірки, читав свої твори зі збірки «Три літа». 

21 лютого 1847 року С. Уваров повідомив куратора округи про затвердження Шевченка на посаді вчителя малювання. Однак працювати вчителем йому не довелося. У березні того року почалися арешти кирило-мефодіївців. Поки поет, нічого не підозрюючи мандрував Україною, царська влада готувала його арешт. Ще 28 лютого 1847 року було зроблено донос про існування в університеті таємного політичного товариства. Одним із доказів "провини" Шевченка були його "революційні" вірші. Шеф жандармів О. Орлов доповів про це царю Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. Археографічна комісія 3 березня звільнила Шевченка з числа співробітників нібито за те, що він без згоди комісії виїхав з Києва. Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 (17) квітня 1847 при в'їзді в Київ на правому березі Дніпра він був заарештований.

Арешт (1847)

Під час арешту на дніпровській переправі, у Шевченка відібрали папери, зокрема книгу «Три літа» й під конвоєм відправили до Петербурга. На допитах у казематі Третього відділу імператорської канцелярії поет не виказав нікого з членів товариства.

Шевченка звинуватили в написанні віршів, з якими могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі. Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело. 

Вранці наступного дня «рядового» Шевченка відправили в Оренбург, в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу. У супровідному секретному листі було повторено вирок і зроблено наголос на необхідності найсуворішого нагляду за Шевченком.

Вирок над поетом був одночасно вироком над усією прогресивною українською культурою: крім розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша й надалі їх не видавати, вимагалося посилити нагляд насамперед за тими діячами, «які переважно займаються „малоросійськими“ старожитностями, історією і літературою».

До таких заходів царат спонукали не стільки ідеї і діла кирило-мефодіївців, скільки твори Шевченка. В усіх документах особливий наголос зроблено на поемі «Сон» та на віршах, в яких виразно звучать мотиви соціальної і національно-визвольної боротьби, — через що, Шевченка хоч і визнали непричетним до Кирило-Мефодіївського товариства, — покарали найсуворіше. 

Заслання до Орська

В Оренбурзі виявилося немало людей, які знали Шевченка й високо цінували його твори, одним з таких був чиновник прикордонної комісії Ф. Лазаревський, який, коли дізнався про приїзд поета, то відразу провідав його. Також ширилася звістка, що в солдати віддано важливого політичного «злочинця», у демократичних колах її сприймали з цікавістю й співчуттям — усе це створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невільницьких років поета.

Першого ж дня знайомства з поетом, Ф. Лазаревський звернувся до чиновника особливих доручень при командирі Оренбурзького корпусу підполковника Ю. Матвєєва з проханням допомогти Шевченкові, який прихильно поставився до цієї пропозиції, який щиро співчував засланцеві й у міру можливостей допомагав поету, незабаром він запросив його до себе, мав з ним розмову. Після цього Шевченкові було дозволено залишати казарму. 

10 червня 1847 року з'явився наказ командуючого корпусом про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії, який знаходився в Орську. Після звістки, що командир 5-го батальйону капітан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзі, друзі поета відразу ж звернулися до нього з проханням по можливості полегшити його долю. Це прохання не дало позитивних наслідків, а навпаки, підсилило в брутальному «солдафоні» Д. Мєшкові жагу в подальшому муштрувати поета з особливою люттю.

22 червня 1847 року Шевченка доставили в Орську фортецю. Шевченко прибув до Орської фортеці, коли довголітній комендант її генерал-майор Д. Ісаєв уже чекав відставки. Як людина гуманна та інтелігентна, він поставився до опального поета з щирим співчуттям. З його дозволу Шевченко спочатку якийсь час жив не в казармі, а на квартирі, відвідував будинок коменданта, користувався його бібліотекою. Але це тривало недовго, через кілька місяців Д. Ісаєва звільнили зі служби і незабаром після того він помер. Новий комендант відразу розпорядився перевести Шевченка в казарми, вимагати від нього дотримування статуту та суворого солдатського режиму, для поета настали «безпросвітні» дні солдатської муштри. Дедалі життя ставало нестерпнішим. «Треба хилитися, куди нагинає доля», — писав у ту пору поет. 

У 5-му, як і в інших лінійних батальйонах Окремого оренбурзького корпусу, служило багато польських засланців, людей, які так чи інакше були в опозиції щодо самодержавства, з якими Шевченко відразу знайшов спільну мову, з деякими навіть заприятелював — що було певною розрадою в горі, нові друзі, як могли, допомагали поетові. Тоді як більшість колишніх друзів співчували поетові, але їм не вистачало мужності підтримувати з ним зв'язки. 

Найбільше цього часу Шевченко дорожив дружбою братів Федора та Михайла Лазаревських. У їх особі він знайшов не тільки щирих шанувальників і цінителів своєї поезії, але й незрадливих у біді друзів. 

Важка, виснажлива муштра тривала. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко занедужав спершу ревматизмом, а згодом ще й на сильну цингу, про що написав у листах: «До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає...».

Аральська експедиція

Перша звістка про те що капітан-лейтенант Олексій Бутаков, з яким Шевченко познайомився напередодні, включив його до складу своєї Аральської описової експедиції, й навесні його пошлють «в степ на Раїм», видалася поету тривожною.

Спочатку його непокоїла думка, що мова йде про виснажливий похід у спеку по безлюдному й безводному степу для будівництва нової фортеці на Аральському морі, що могло спричинити посилення хвороби, до того ж він знав, що в степу лютувала холера й цинга, через що він спочатку мав намір просити, щоб його залишили в Орську. Але після того коли поет дізнався про характер походу і що він включений до складу експедиції як художник — він з полегшенням зітхнув. 

Шевченко вирушив разом з експедицією 11 травня 1848 року, належало подолати шлях у майже 750 км, з Орська до укріплення Раїм. 

У дорозі Шевченко жив у кибитці штабс-капітана генерального штабу О. Макшеєва. 

Хоча на шляху зустрічалося чимало озер, однак вода в них була непридатною для пиття. Через це раніше походи в степ здійснювалися взимку, коли сніг міг замінити воду. Таким, зокрема, був похід 1839—1840 років, цей похід супроводжувався значними жертвами, тому що взимку в степу лютували снігові бурани й морози. Довелося відмовитись від походів узимку і здійснювати їх навесні, коли ще не встигли пересохнути озера й невеличкі річки зі сніговою водою. Проте весняну воду треба було очищати, за словами Шевченка: «Ніколи в житті я не відчував такої страшної спраги і ніколи в житті я не пив такої брудної води, як сьогодні. Загін, що посилається вперед для розчищення колодязів, чомусь не знайшов їх, і ми прийшли на гнилу солоно-гірко-кислу воду. А до того ж її до роту не можна [взяти] не процідивши: вона пінилась вошами і мікроскопічними п'явками».

Обов'язки Шевченка збігалися з його бажанням: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, але й з власної ініціативи. 30 липня 1848 року почалася морська частина експедиції. На невеликому судні розмістився екіпаж із 27 осіб, шестеро з яких, зокрема й Шевченко, поселилися в одній каюті з капітаном Бутаковим.

Перше дослідження Аралу тривало 56 днів і завершилося наприкінці вересня. Наукова експедиція вперше описала Аральське море, яке до Бутакова ніхто не досліджував, з погляду гідрології, геології, ботаніки, кліматології.

Наприкінці вересня команда повернулася на острів Косарал. З жовтня 1848 року на острові була влаштована зимова стоянка, для чого був створений невеликий форт (приблизно на 50 осіб), де розміщувалася база для експедиції і рибальська ватага.

Січень—березень 1849 року Шевченко прожив у Раїмі, а потім знову повернувся на Косарал. Зимівля в Раїмі і на Косаралі стала для Шевченка часом активної мистецької та літературної творчості, він працював над акварелями й написав більше 70 поезій.

Після семимісячної зимівлі, з початку травня і до кінця вересня 1849 року проходило друге плавання по Аральському морю. Незважаючи на труднощі і небезпеки плавання в невідомому для мореплавців морі, яке постійно штормило, через що Бутаков називав його «надзвичайно бурхливим», експедиція провела величезний обсяг роботи, зумівши дослідити більше чим 64 000 квадратних кілометрів його площі і провела дослідну роботу надзвичайної наукової ваги.

За час плавання Шевченко зумів створити понад 200 малюнків і нарисів, які наочно ілюстрували проведену наукову роботу. 

Перебування в Оренбурзі (1849-1850)

З прибуттям до Оренбурга Шевченко почував себе краще, майже півторарічне перебування в Аральській експедиції забрало чимало здоров'я. У місті у нього були друзі, відновилась можливість листуватися з деякими знайомими й приятелями, які не боялись спілкуватися з ним. 

Шевченко домальовував пейзажі. Оскільки обсяг роботи був дуже великий, йому, на клопотання О. Бутакова, дали на допомогу польського засланця, рядового Броніслава Залеського, як людину, «яка вміє малювати». 

Загалом, у 1849—1850 роках Шевченко особливо близько з поляками-політичними засланцями в Оренбурзі. Коло спільних інтересів було широким, але головне, що об'єднувало поета з діячами польського визвольного руху, — це ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Цього часу поет мав змогу користуватися бібліотеками Оренбурга, зокрема бібліотекою штабу дивізії, міською публічною бібліотекою та приватними бібліотеками знайомих і друзів.

Дозволивши Шевченкові приїхати до Оренбурга для доопрацювання польових картин, начерків і ескізів, командир Оренбурзького корпусу В. Обручов пам'ятав суворий наказ про заборону йому малювати й, щоб уникнути неприємності, 20 листопада 1849 року звернувся до шефа жандармів О. Орлова з запитом, чи можна йому малювати під наглядом начальства. Після отримання характеристики щодо поведінки Шевченка, О. Орлов зробив помітку на документі: «Можна, але роботу представляти на перегляд генерал-губернатору». Але після подання Миколі І уточнив: «Найвищого дозволу не надано». Проте поки розпорядження О. Орлова В. Обручову надійшло до Оренбурга, Шевченко завершив свою роботу по доопрацюванню матеріалів експедиції.

23 грудня 1849 року О. Бутаков здав у штаб корпусу разом з картами і різними описами також гідрографічні краєвиди берегів Аральського моря й малюнки виконані Шевченком. Фахівці високо оцінили їх пізнавальне значення. 

На початку січня поет написав листа й до Василя Жуковського, з проханням виклопотати дозвіл малювати, хоча немає данних, чи дійшов до адресата, але ця спроба виявилася для Шевченка марною. 

1850 року з'явилося офіційне розпорядження про відрядження Шевченка до Новопетровського укріплення для участі в експедиції у гори Каратау з тією ж метою.

Незважаючи на заборону малювати навіть під суворим наглядом начальства, Шевченко все ж малював. Після завершення роботи над морськими краєвидами він поступово відновив і поетичну діяльність. 

Другий арешт

Напружена творча праця була несподівано перервана. Шевченко помітив, що прапорщик М. Ісаєв залицяється до дружини його друга К. Герна й та відповідає йому взаємністю. Заступаючись за честь свого приятеля, Шевченко викрив ці потайні побачення і разом з К. Герном з ганьбою випровадив залицяльника.

Другого дня, 22 квітня 1850 року, розгніваний М. Ісаєв подав донос командирові Оренбурзького корпусу про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі, живе на приватній квартирі й малює, тобто не виконує «монаршої волі». Хоча у доносі не значилося нічого такого, чого б не знав командир корпусу, але тепер йому довелося відреагувати. На квартирі Шевченка зробили обшук. При обшуку військова влада знайшла в Шевченка листи (серед них — від С. Левицького, А. Лизогуба, братів Лазаревських, М. Александрійського), скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми та декілька книжок. Але деякі ескізи, папери і «книжечку» з віршами, Шевченко, передав йому на збереження друзям.Булонаказали встановити за Шевченком найсуворіший нагляд і не дозволяти листуватися з будь-якими особами. Ротою, у яку зарахували Шевченка в Орську, командував підпоручик Ростопчин, а батальйоном — усе той же «солдафон» Д. Мєшков. З педантичною ретельністю вони виконували наказ про нагляд за поетом. 

У цей час справу Шевченка розслідували паралельно: в Петербурзі — III відділ, в Оренбурзі — військова влада. Особливий інтерес III відділу викликав лист С. Левицького, в якому йшлося про тисячі прихильників і послідовників поета в Москві, Петербурзі й в Україні. III відділ, у надії викрити можливу таємну політичну організацію, заарештував С. Левицького й згаданого в листі магістра математики М. Головка, зробив обшук в їх квартирах та вчинив допит, але жодного криміналу не було виявлено.

23 червня 1850 року О. Орлов доповів цареві, що матеріали «не виявили, щоб Шевченко продовжував колишній образ думок або б писав й малював на кого-небудь пасквілі». В Оренбурзі розслідувати справу доручили підполковнику Г. Чигирю. Перед цим, на вимогу царя, поета заарештували вдруге і 24 червня посадили на гауптвахту. Для розслідування справи Г. Чигир сам приїхав в Орськ, 1 липня він склав перелік питань, окремо для Шевченка й окремо для командира 5-го батальйону, і поставив вимогу швидко відповісти на них у письмовій формі.

На всі шість питань поет дав розгорнуту відповідь. Він пояснив, що вірші в альбомі — не його твори, а записані з народних уст у Київській, Кам'янець-Подільській і Волинській губерніях 1846 року і що ці твори розглядалися III відділом й повернуті йому як такі, що не містять нічого недозволеного. Більшість малюнків, за його словами він також намалював в Україні 1846 року та кілька на Аральському морі 1849 року, за наказом капітан-лейтенанта Бутакова.

Надалі матеріали слідства військової влади, нічого нового не додали. Виявили лише, що Шевченко при зарахуванні його до 5-го батальйону не приймав присяги, але цей церемоніал тут же було організовано. Виконуючи волю Миколи I, 8 серпня 1850 року військове міністерство дало розпорядження перевести поета з 5-го батальйону в один з найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд начальства. Після цього 5 вересня В. Обручов наказав після звільнення Шевченка з-під арешту перевести його на службу, під найсуворіший нагляд ротного командира, в одну з рот Оренбурзького лінійного № 1-го батальйону, розташованих в Новопетровському укріпленні.