К.С.Льюїс. Про дружбу

 Дружба, як я вже говорив, народжується в момент, коли один одному кажуть: „Що! І ти теж? А я думав, що то тільки я…“. Але спільні уподобання або погляди, які виявляються таким чином, не обов’язково є добрі. У такий момент може народитися мистецтво чи філософія, або поступ у релігії чи моралі; але чому б і не тортури, канібалізм чи людське жертвоприношення? Кожен із нас, поза сумнівом, переживав двозначну природу таких моментів у своїй молодості. Було чудово, коли ми вперше зустріли того, кому подобався наш улюблений поет. Те, що ми раніше ледь-ледь розуміли, тепер стало очевидним. Те, чого ми трохи соромилися, тепер приймаємо вільно. Але нам було не менш приємно, коли ми вперше зустріли того, хто мав таке саме, як наше, затаєне зло. Воно так само стало відчутним і явно вираженим; ми так само перестали його соромитися. Ми всі знаємо, як приємно розділити з кимось ненависть чи злобу. (Важко не називати Другом єдину людину в коледжі, яка справді бачить вади проректора.)

Коли я сам у чужому середовищі, мені ніяково дотримуватися певних поглядів і стандартів, часом я соромлюся їх відверто визнавати, а часом – сумніваюся в тому, чи вони, врешті, слушні. Поверніть мене назад до моїх Друзів і через пів години, а то й через десять хвилин, ці самі погляди і стандарти знову стають незаперечними. Думка цього малого кола, поки я перебуваю в ньому, переважує думку тисячі сторонніх: зі зміцненням Дружби так буде навіть тоді, коли мої Друзі далеко від мене. Бо всі ми хочемо, щоб нас судили рівні нам, люди „з рідною душею“. Тільки вони насправді знають наш інтелект і тільки вони судять його за стандартами, які ми цілковито приймаємо. Їхньої похвали ми насправді бажаємо, їхнього звинувачення ми насправді боїмося. Невеличкі спільноти ранніх християн вижили тому, що вони прислухалися винятково до любови своєї „братії“ і закривали вуха на думку поганського суспільства, яке їх зі всіх боків оточувало. Але коло злочинців, маніяків чи збоченців виживає точно так само: роблячись глухими до думки зовнішнього світу, ігноруючи його як теревені „нетямущих“ сторонніх, як балаканину „традиційного“, „буржуазного“, як вимоги “Вищих кіл” педантів, святенників і дурисвітів.

Тому легко зрозуміти, чому можновладці не схвалюють Дружбу. Кожна справжня Дружба є своєрідним відокремленням, навіть спротивом. Це може бути спротив серйозних мислителів загальноприйнятій політиці, розрахованій на дешевий ефект, чи диваків – загальноприйнятому здоровому глузду; спротив справжніх митців популярній гидоті чи шарлатанів – цивілізованому смакові; протистояння хороших людей суспільному злу і поганих людей – добру. Що б це не було, Верхівка його не вітатиме. У кожному колі Друзів панує групова „громадська думка“, що зміцнює її членів у боротьбі проти громадської думки спільноти. Таким чином, кожне «коло» – це джерело потенційного спротиву. Люди, які є справжніми Друзями, не так легко піддаються управлінню чи „підкупу“; добрим Начальникам їх важче виправити, поганим – важче корумпувати. Тому, якщо нашим управителям силою або пропагандою на тему „спільности“ чи ненав’язливою забороною приватного життя і незапланованого відпочинку колись вдасться створити світ, де всі є Товаришами і ніхто не є Друзями, вони усунуть певну загрозу, а також позбавлять нас того, що є найсильнішою гарантією проти повної залежности.

Але загроза абсолютно реальна. Дружба (як казали в античності) може бути школою чесноти; але так само (як в античності не казали) – школою пороку. Вона двозначна. Робить добрих людей кращими, а поганих – гіршими. Не буду марнувати час на розвиток цієї теми. Ми не ставимо собі завдання занурюватись у деталі теми шкідливости поганої Дружби, натомість прагнемо усвідомити ймовірну загрозу добрій. Ця любов, так само як інші природні типи любови, має свою природжену схильність до певної хвороби.