Джонатан Свіфт

 Джонатан Свіфт — англійський сатирик, церковний діяч, публіцист і письменник. Британська енциклопедія вважає його найвидатнішим англомовним прозаїком-сатириком усіх часів. 

1. Біографія

Основним джерелом відомостей про родину Свіфта і його ранні роки є «Автобіографічний фрагмент». 

Свіфт народився в ірландському місті Дубліні в небагатій протестантській родині й був названий на честь батька, який не дожив до народження сина. Через деякий час мати назавжди виїжджає до Англії та вихованням хлопчика займається його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. 

Навчався в найкращій школі Дубліна, Кілкенні Коледж. Після школи юнак вступив до Триніті-коледжу Дублінського університету, що є зараз найстарішим та найпрестижнішим навчальним закладом в Ірландії. У ньому Свіфт здобув ступінь бакалавра мистецтв і виробив довічне скептичне ставлення до наукових премудростей.

Свіфт продовжив навчання, щоб отримати ступінь магістра, але громадянська війна, яка розпочалася в Ірландії після повалення короля Якова II (1688), змусила його поїхати до Англії і пробути там 2 роки. В Англії він служив секретарем сера Вільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора. 

1690 року Джонатан повернувся до Ірландії, хоча пізніше неодноразово відвідував Темпла. Для пошуку посади Темпл вручив йому характеристику-рекомендацію, в якій відзначив добре знання латинської та грецької мов, базове володіння французькою та відмінні літературні здібності. 

1692 року Свіфт здобув звання магістра в Оксфорді, а в 1694 році прийняв духовний сан англіканської церкви. Його призначили священиком в ірландське селище Кілрут. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один із своїх відомих памфлетів (сатиричний твір) - повісті-притчі "Казка бочки" (опубліковані 1704 року).

1696 року письменник повертається до маєтку Темпла і пише сатиру "Битва книг". 

У січні 1699 року помер його патрон, Вільям Темпл. Темпл був одним з небагатьох знайомих Свіфта, про кого той написав лише добрі слова і сказав, що все добре і привабливе в людстві померло разом з Темплом. Свіфт вимушений повернутися до Ірландії; 1700 року йому дають парафію Ларакор, Агер і Ратбеґґан, а також призначили служителем собору Святого Патрика в Дубліні. 1702р. здобуває ступінь доктора богослов'я.

У Ларакорі, що розташований за 32 км від Дубліна, парафія налічувала 15 осіб і Свіфт мав удосталь часу, аби упорядкувати свій сад, провести канал (у голландському стилі, схожому на парк Мура), саджати верби і перебудовувати свій будинок священика. Як капелан лорда Берклі він провів багато часу в Дубліні й часто подорожував до Лондона впродовж наступних десяти років. 

Поступово його авторитет як письменника і мислителя зростав, хоча деякі твори він видавав анонімно. Свіфт спробував вплинути на тогочасну політику й підтримав одну з партій парламенту (вігі, попередниця ліберальної партії), проте пізніше розчарувався. 

У 1705 році віги на кілька років завоювали більшість у парламенті, однак поліпшення моралі не відбулося. Свіфт повернувся до Ірландії, де йому надали парафію (в селі Ларакор) і проживав там до кінця 1707 року. 

1710 року Свіфт вирішує повернутися у політику й підтримує супротивників вігів - торі (попередники консервативної партії). Деякі дії цієї партії були письменникові до душі, зокрема боротьба із корупцією. Як вдячність за підтримку, 1713 року торі допомогли Свіфту зайняти місце декана собору Святого Патріка за сприяння друзів з табору торі. Ця посада, крім фінансової незалежності, дала йому міцну політичну трибуну для відкритої боротьби з вадами суспільства, однак віддалила від великої лондонської політики. 

У 1720 році палата лордів ірландського парламенту, сформована з англійських ставлеників, передала британській короні всі законодавчі функції щодо Ірландії. Лондон негайно використав нові права, аби надати привілеї англійським товарам. Відтоді Свіфт вступив у боротьбу за автономію Ірландії, яку розоряли в інтересах англійської метрополії. Він проголосив по суті декларацію прав пригнобленого народу:

"Будь-яке управління без згоди керованих є справжнісіньким рабством… За законами Бога, природи, держави, а також за вашими власними законами ви можете і повинні бути такими ж вільними людьми, як ваші брати в Англії."

У ці ж роки Свіфт почав роботу над «Подорожами Гуллівера».

1724 року анонімно вийшли й розійшлися багатотисячним тиражем бунтівні «Листи сукнороба», що закликали до бойкоту англійських товарів. Резонанс від «Листів» був приголомшливим і повсюдним, отож Лондон був змушений терміново втихомирити ірландців. Була призначена премія за інформацію про ім'я автора. Вдалося знайти й віддати під суд друкаря «Листів», однак присяжні одностайно його виправдали. Прем'єр-міністр лорд Волпол запропонував арештувати «підбурювача», але Картерет пояснив, що для цього знадобиться ціла армія.

Зрештою Англія вирішила піти на деякі економічні поступки (1725), і відтоді англіканський декан Свіфт став національним героєм і неофіційним лідером католицької Ірландії. Сучасник зазначає: «Його портрети були виставлені на всіх вулицях Дубліна… Привітання та благословення супроводжували його всюди, де б він не проходив». 

У відповідь на економічний тиск Англії Свіфт з власних коштів заснував фонд допомоги дублінським містянам, яким загрожувало розорення, причому не робив різниці між католиками і протестантами. Бурхливий скандал по всій Англії та Ірландії викликав знаменитий памфлет Свіфта «Скромна пропозиція», в якому він знущально порадив: "якщо ми нездатні прогодувати дітей ірландських бідняків, прирікаючи їх на злидні й голод, давайте краще продавати їх на м'ясо, а зі шкіри робити рукавички".

Помітивши, що багато могил у соборі святого Патрика занедбані, а пам'ятники руйнуються, Свіфт розіслав родичам покійних листи, де вимагав негайно надіслати гроші на їх ремонт пам'ятників. Він пообіцяв, що в разі відмови приведе могили в порядок на кошти парафії, але в нових написах на пам'ятниках увічнить скупість і невдячність адресата листа. Одного з листів він надіслав королю Георгу II. Його величність залишив лист без відповіді, й згідно з обіцянкою на надгробній плиті його родича були відзначені скупість і невдячність короля.

1726 року вийшли перші два томи «Мандрів Гуллівера» (без вказівки імені справжнього автора), інші два - опубліковано наступного року. Книга, навіть дещо зіпсована цензурою, мала небачений успіх. 

Останні роки свого життя Свіфт страждав від психічного розладу, що прогресував; в одному з листів він згадував «смертельну скорботу», що вбиває його тіло й душу. У 1742 році, після інсульту, Свіфт втратив мову і (частково) розумові здібності, після чого його визнано недієздатним. Три роки по тому (1745) письменник помер. Похований у центральній наві свого собору поряд з могилою Естер Джонсон. Епітафію на надгробній плиті він сам склав заздалегідь, ще 1740 року, в тексті заповіту:

Тут спочиває тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і суворе обурення вже не роздирає його серце. Іди, подорожній, і візьми приклад, якщо можеш, з того, хто мужньо боровся за справу свободи.

Більшу частину свого статку письменник заповів витратити на створення лікарні для душевнохворих; «Шпиталь Святого Патрика для імбецилів» відкрили у Дубліні 1757 року. Він існує дотепер і є найстарішою в Ірландії психіатричною лікарнею.

2. Творчість

Відомим Свіфт став після того, як 1704 року побачила світ «Казка бочки», у якій він відверто змалював католицизм, протестанство та пуританство. Ватикан додав «Казку» до переліку заборонених книжок. Саме через цю книгу Свіфта повернули до Дубліна, де він став настоятелем собору Святого Патріка.

У Дубліні Свіфт написав свій єдиний роман «Мандри Лемюеля Гуллівера до деяких віддалених частин світу».

Свого часу Свіфта характеризували як «майстра політичного памфлету». З плином часу його твори втратили політичну злободенність, але стали зразком іронічної сатири. 

Тетралогія «Подорожі Гуллівера» стала однією з класичних і найпопулярніших книг у багатьох країнах світу, а також десятки разів екранізувалася. Роман є сатирою на недосконалість людської цивілізації. Щоправда, при адаптації для дітей і в кіно сатиричний заряд цієї книги вихолощується.

Світогляд Свіфта, за його власними словами, остаточно склався ще в 1690-х роках. Пізніше, в листі від 26 листопада 1725 року своєму другові, поету Александеру Поупу, Свіфт пише, що мізантропами стають люди, які вважали інших кращими, ніж вони є, а потім зрозуміли, що помилялися. Свіфт же «не має ненависті до людства», тому що ніколи не мав жодних ілюзій щодо нього. Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про вищу цінність прав окремої людини; він вважав, що, полишена сама на себе, людина неминуче скотиться до тваринного аморалізму. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив (швидше, навпаки, відзначав деградацію), а до наукового прогресу він ставився скептично і зрозуміло показав це в «Мандрах Гулівера».

Важливу роль у підтримці суспільної моралі Свіфт відводив англіканській церкві, яка, на його думку, відносно менше зіпсована пороками, фанатизмом і довільними збоченнями християнської ідеї — в порівнянні з католицтвом і радикальним пуританством. У цьому, як не дивно, причина його незмінних виступів проти релігійної свободи в британському королівстві — він вважав, що релігійний розбрат підриває суспільну мораль і людське братерство. Жодні богословські розбіжності, на думку Свіфта, не є серйозною причиною для церковних розколів, і тим більше — для конфліктів. У памфлеті «Міркування про незручність знищення християнства в Англії» (1708) Свіфт протестує проти лібералізації релігійного законодавства в країні. На його думку, це призведе до розмивання, а в перспективі — до «скасування» в Англії як християнства, так і всіх пов'язаних з ним моральних цінностей.

У такому ж дусі витримані й інші саркастичні памфлети Свіфта, а також — з поправкою на стиль — його листи. Загалом творчість Свіфта можна розглядати як заклик знайти шляхи поліпшити людську природу, відшукати спосіб підняти її духовну й розумову складові. 

Політичні погляди Свіфта, як і релігійні, віддзеркалюють його прагнення до «золотої середини». Свіфт рішуче виступав проти всіх видів тиранії, однак настільки ж рішуче вимагав, щоб незадоволена політична меншість підкорялася більшості, утримуючись від насильства і беззаконня. Біографи відзначають, що попри мінливість партійної позиції Свіфта, його погляди залишалися незмінними впродовж усього життя. Ставлення Свіфта до професійних політиків найкраще передають відомі слова мудрого короля велетнів: «кожен, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому самому полі два, зробить людству і своїй батьківщині більшу послугу, ніж усі політики, взяті разом».

Свіфта іноді зображують мізантропом, посилаючись на те, що в своїх творах, особливо в 4-й подорожі Гуллівера, він нещадно бичує людство. Однак такий погляд важко поєднати з всенародною любов'ю, якою він користувався в Ірландії. Важко також повірити, що Свіфт зобразив моральну недосконалість людської природи з метою познущатися над нею. Критики відзначають, що у викриттях Свіфта відчувається щирий біль за людину, за її невміння досягти кращої долі. Найбільше Свіфта виводила з себе зайва людська зарозумілість: він писав у «Мандрах Гулівера», що готовий поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додається ще й пихатість, «терпіння моє виснажується». Проникливий Болінгброк якось зауважив Свіфту: якби він дійсно ненавидів світ так, як зображує, він би так на цей світ не лютував.

В іншому листі Александру Поупу (від 19 вересня 1725 року) Свіфт так визначив свої погляди:

Я завжди ненавидів усі нації, професії й різного роду спільноти; вся моя любов звернена до окремих людей: я ненавиджу, наприклад, породу законників, але люблю адвоката ім'ярек і суддю ім'ярек; те саме стосується й лікарів (про свою професію говорити не стану), солдатів, англійців, шотландців, французів та інших. Але перш за все я ненавиджу і зневажаю тварину, що називається людиною, хоча від усього серця люблю Джона, Пітера, Томаса і т. д. Такі погляди, якими я керувався протягом багатьох років, хоча і не висловлював їх, і буду продовжувати в тому ж дусі, доки буду мати справу з людьми.

Книги

«Битва книг», (1697).

«Казка бочки», (1704).

«Щоденник для Стелли» (1710—1714).

«Мандри Гуллівера» (1726).

Свіфт вперше звернув на себе увагу читачів 1704 року, видавши «Битву книг» — щось середнє між притчею, пародією і памфлетом, основна ідея якої полягає в тому, що твори античних авторів стоять вище, ніж сучасні твори — як у художньому, так і моральному плані.

«Казка бочки» — теж притча, що розповідає про пригоди трьох братів — Мартіна, Петра і Джека, які уособлюють три гілки християнства — англіканство, католицизм і кальвінізм. Книга алегорично доводить перевагу розсудливого англіканства над двома іншими конфесіями, які зіпсували, на думку автора, початкове християнське вчення. Треба відзначити характерну для Свіфта особливість — критикуючи чужі конфесії він не спирається ні на цитати з Біблії, ні на церковні авторитети — він апелює лише до розуму і здорового глузду.

Частина творів Свіфта має ліричний характер: збірник листів «Щоденник для Стелли», поема «Каденус і Ванесса» (Cadenus — анаграма від decanus, тобто «декан») та низка інших поем. Біографи сперечаються про те, якими були стосунки Свіфта з двома його вихованками — одні вважають їх платонічними, інші любовними, але в будь-якому випадку вони були теплими й дружніми, і ми бачимо в цій частині творчості «іншого Свіфта» — вірного і турботливого друга.

«Мандри Гуллівера» — програмний маніфест Свіфта-сатирика. У першій частині читач сміється над безглуздою зарозумілістю ліліпутів. У другій, де події відбуваються в країні велетнів, погляд змінюється, і з'ясовується, що наша цивілізація заслуговує такого ж осміяння. У третій висміюються наука і людський розум взагалі. Нарешті, у четвертій з'являються мерзенні йєху як концентрат споконвічної людської природи, що не облагороджена духовністю. Свіфт зазвичай не вдається до моралізаторських повчань, даючи читачеві змогу зробити власні висновки — вибрати між йєху і їх моральним антиподом, химерно вбраним у кінську подобу.

Впродовж усього свого життя Свіфт писав і віршовані твори. Їхні жанри варіюють від чистої лірики до в'їдливої пародії.

Публіцистика

З-поміж багатьох десятків свіфтівських памфлетів і листів найбільшу популярність здобули:

«Міркування про незручність знищення християнства в Англії» (1708).

«Пропозиція про виправлення, поліпшення і закріплення англійської мови» (1712).

«Листи сукнороба» (1724—1725).

Скромна пропозиція (1729).

Жанр памфлету існував іще в античні часи, але Свіфт надав йому віртуозної художності й, у певному сенсі, театральності. Кожен його памфлет написаний з позицій певного персонажа-маски; мова, стиль і зміст тексту ретельно відібрані саме для цього персонажа. При цьому в різних памфлетах маски абсолютно різні.

У знущальному памфлеті «Міркування про незручність знищення християнства в Англії» (1708, опублікований у 1711 році) Свіфт відкидає спроби вігів розширити релігійну свободу в Англії й скасувати деякі обмеження для дисидентів. Для нього відмова від привілеїв англіканства означає спробу зайняти чисто світську позицію, стати вище всіх конфесій, що в підсумку означає відмову від опори на традиційні християнські цінності. Виступаючи під маскою ліберала, він погоджується з тим, що християнські цінності заважають проведенню партійної політики, і тому закономірно постає питання про відмову від них:

Велику вигоду для суспільства вбачають ще й у тому, що якщо ми відмовимося від євангельського вчення, будь-яка релігія, звичайно, буде вигнана навіки, і разом з нею — все ті сумні наслідки виховання, які, під назвою чесноти, совісті, честі, справедливості та ін., настільки згубно діють на спокій людського розуму і уявлення про які так важко викорінити здоровим глуздом і вільнодумством іноді навіть упродовж усього життя.

Ліберал, проте, доводить далі, що релігія може бути де в чому корисною і навіть вигідною, і рекомендує утриматися від її повного скасування.

До боротьби проти грабіжницької політики англійського уряду щодо Ірландії Свіфт закликав під маскою «сукнороба М. Б.» (можливо, натяк на Марка Брута, яким Свіфт завжди захоплювався). Гранично гротескна і цинічна маска в «Скромній пропозиції», проте весь стиль цього памфлету, за задумом автора, переконливо підводить до висновку: рівень безсовісно авторської маски цілком відповідає моралі тих, хто прирікає ірландських дітей на безнадійно-злиденне існування.

У деяких публічних матеріалах Свіфт викладає свої погляди прямо, обходячись (або майже зовсім обходячись) без іронії. Наприклад, в листі «Пропозиція щодо виправлення, поліпшення і закріплення англійської мови» він щиро протестує проти псування літературної мови жаргонізмами, діалектними і просто безграмотними виразами.

Чималу частину свіфтівської публіцистики займають різного роду містифікації. Наприклад, 1708 року Свіфт атакував астрологів, яких вважав запеклими шахраями. Він видав, під ім'ям «Ісаак Бікерстафф» (англ. Isaac Bickerstaff), альманах з прогнозами прийдешніх подій. Альманах Свіфта сумлінно пародіював аналогічні популярні видання; він містив, крім звичайних туманних заяв («в цьому місяці значній особі загрожуватиме смерть або хвороба»), також і цілком конкретні прогнози, в тому числі швидкий день смерті одного з відомих астрологів. Коли цей день настав, Свіфт поширив повідомлення (від імені знайомого цього астролога) про його смерть «у повній відповідності з прогнозом». Нещасливий астролог мав досить труду довести, що він живий, і відновитися в списку видавців, звідки його поспішили викреслити. 

3. Мандри Гуллівера

за жанром це - сатиричний філософсько-політичний роман, що посідає важливе місце в розвитку мистецтва доби Просвітництва. Своєрідність жанрової природи твору полягає у поєднанні романної та памфлетної форм, які підкреслюють специфічну осбливість творчості Свіфта - її публіцистичні засади. Джонатан написав "Мандри" в Ірландії, а опублікував 1726 року в Лондоні, не вказуючи свого імені. Над твором автор працював десять років. Мандри Гуллівера написані у популярній на той час формі роману-подорожі.

Памфлет - публіцистичний твір на злободенну тему, в якому з особливою гостротою й експресією, части сатирично, викривається й висміюється негативне в людині та суспільстві. 

Сатира - один з художніх засобів творення комічного. Художнє зображення з гострим осудом негативних якостей людини або явищ суспільства. 

Езопова мова - вислів для позначення алегоричного, замаскованого способу висловлювання думок. Походить від імені давньогрецького поета-байкаря Езопа (УІ ст. до н.е.)

Подорож до Ліліпутії є першою частиною книги Свіфта. У ній розповідається як головний герой - корабельний лікар Лемюель Гуллівер - потрапляє в дивовижну країну, яку населяють ліліпути - невеличкі люди на зріст близько шести дюймів, тобто приблизно 15 см..

Автор настільки докладно описує всі пригоди героя, що в читача складається враження документальної фіксації подій. Письменник ретельно вибудовує ліліпутівський світ: його політичний устрій, релігію, звичаї, спосіб життя ліліпутів, придворні інтриги і навіть складні стосунки із сусідньою державою Блефуску. 

Життя маленьких людей викликає у Гуллівера цікавіть, а в читача - відчуття ляльковості світу ліліпутів. Ці люди розумні й сміливі, у технічному розвитку суттєво випереджають свіввітчизників Гуллівера. Образ же самого правителя Ліліпутії поступово набуває у творі рис пародійності. Його пихатість, самодурство і жорстокість різко контрастують з іграшковістю його персони. Якби всі описувані події відбувалися не в Ліліпутії, а в реальній країні, то вони б мали зовсім не комічний вигляд і викликали у читача не сміх, а обурення. Наприклад, розповідь Гуллівера про війну Ліліпутії та Блефуску, про загибель десятків тисяч моряків та солдатів іграшкового зросту, про прагнення монарха знищити всіх незгодних із державною політикою вражає читача насамперед тим, що привід для протистояння є сміхотворним. Водночас Гуллівер, розповідаючи  про Ліліпутію, порівнює її з Англією, натякаючи читачам, що і в них на батьківщині порядки, на жаль, теж далеко не досконалі. 

Описуючи пригоди Лемюеля Гуллівера, майстерно поєднуючи у творі реальне і фантастичне, автор удається до гострої пародії на дійсність, на зовнішню політику англійського уряду, на способи здобування посад, на постійні інтриги серед політиків. На жаль, як констатував письменник ще у своїх памфлетах, для урядовців головними були не принципи, а посади. Іншими словами, Ліліпутія - гігантська карикатура на монархічну Британію. 

Друга частина роману присвячена мандрівці у країну велетнів, Бробдінгнег. Гуллівер ніби міняється місцями з ліліпутами. Це також політична сатира. Вислухавши розповідь про Англію, правитель Бробдінгнегу жахається. 

У третій частині роману Джонатан Свіфт піддає критиці, зокрема, псевдовчених та псевдовинахідників. Лемюель Гуллівер потрапляє в країну, де науковці намагаються видобути сонячне проміння з огірків або гарматний порох з криги, або ж винайти спосіб будувати будинки, починаючи з даху.

До найзлішої сатири і навіть сарказму письменник вдається у своїй четвертій подорожі. Головний герой опиняється в країні гуїнгмів, розумних шляхетних коней, яким невідомі ворожнеча та підлість. 

У романі "Мандри Гуллівера" автор створив злу пародію і на політику Англії і на людину. Змальовуючи людей то ліліпутами, то велетами, то позахмарними інтелектуалами, то дикими недоумками, Свіфт змінив погляд читачів на життя і змусив їх жахнутися загальній жадобі, жорстокості та тупості. 

Перший переклад роману здійснила Леся Українка в 1889 р. Однак, на жаль, її переклад було втрачено. 

Значення творчості Джонатана Свіфта є великим не лише для англійської але й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування та людської природи.