В ТРИДЦЯТЬ СМЕРТІ В ОЧІ ПОДИВЛЮСЬ…

«В ТРИДЦЯТЬ СМЕРТІ В ОЧІ ПОДИВЛЮСЬ…»

Люди – прекрасні.

Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про вас грядущі:

– Їх на землі не було...

Це вірш Василя Симоненка, українського патріота, котрого 28-річним знищив радянський режим за те, що мав сміливість говорити правду та вимагав відповідальності за злочини.

У Черкасах добре знали цього талановитого юнака. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети». Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто бував у Києві, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Василь з неабияким ентузіазмом занурився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки сіл, опитали сотні людей і виявили урочища, де ревні посіпаки більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участі Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Журналіст і поет разом із товаришами писав Меморандум з вимогою до київської влади оприлюднити місця тортур і перетворити їх у національні Меморіали.

Василь наважився на гідний вчинок, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

У щоденнику Василя Симоненка залишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…»

Це Василь писав уже через рік після звірячого фатального побиття у міліцейському відділку Сміли, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу… Коли поета катували він відчув, «ніби щось обірвалось усередині». Відтоді нестерпні болі в попереку не вщухали, а Василь Симоненко згасав.

До свого 29 дня народження поет не дожив всього три тижні.

Літературознавці впевнені, якби Симоненко не помер 1963-го, то за кілька років йому довелося б пройти по шляху Василя Стуса: заслання, ув'язнення і смерть в колонії далеко від рідної землі.

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.