Міфи давніх слов'ян

Культ предків 

Культ предків — віра в те, що людина живе й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, стає людиною незвичайною і робиться охоронцем свого роду, чужому ж може шкодити.

Душа людини — то є втілення душі життєдайного Сонця—Сварога, що з доісторичних часів стало для нього Дажбогом. Хто посилає благодійне тепло? Сонце! Вся природа, як і всеобновлююче сонце, має свою душу. Весною всетворяще сонце оживлює все, приносить із собою після довгої зимової сплячки Любов і Радість, Життя і Надію. Навкруги оживають струмки, озера, ріки; зеленіють ліси, поля і луки; лунають голоси птахів... Все ожило! Небо стало святістю і відкрило для землі свої Небесні Золоті ворота.

Птахи повертаються з Вирію, а душі предків також відлітали у Вирій — тож і вони повертаються! Хіба ж під впливом такої чудодійної пори не можуть воскреснути й вони? Наші предки істинно вірили в цю чудодійну силу воскресіння. Усе відбувається з волі Нав’я, тобто померлих, які живуть у полях, лугах, лісах, водах. Віра ця збагачувалась упродовж тисячоліть, бо з тих прадавніх часів людина тісно пов’язувала своє буття із світом природи: дерев, квітів, трав, птахів, звірів... Тому й питали своїх померлих родичів, звідкіля їх чекати:

Відкіля вас дожидать,

Відкіля вас виглядать?

Чи вас із поля, чи вас із моря,

Чи з високої могили,

Чи з глибокої долини?

З тієї віри, що людина й після смерті не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу за «новим тілом», щоб згодом повернутися до життя, і постав культ предків. Померлий, відійшовши у Вирій, ставав охоронцем свого роду чи племені. Повертаючись з потойбічного світу, духи—душі дідів—прадідів стають незвичайними та могутніми охоронцями свого дому. Ось чому за стародавнім звичаєм померлого ховали біля порогу хати або під покутем. Ось чому, виносячи померлого з хати, тричі постукують труною об поріг. Найчастіше саме там ховали померлих діток. Наші діди—батьки вірили в те, що чиста душа дитини — найкращий посланець у зоряне небо, і що вони матимуть відтепер свого заступника перед богами, який вимолить благополуччя для родини. Померла мати приходить так само до своїх безпритульних дітей, щоб їх утішити. Так само й інший мрець, покинувши родину в нещасті, може приходити допомагати їй. Ось чому за покійником не було прийнято плакати, бо його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, які померли раніше.

Дух предків дружній до всіх членів батьківського роду і вороже ставиться до інших родів. Горе тим нащадкам, які не вшановують своїх родителів, особливо на великі свята — тоді мерці небезпечні для живих, бо мають велику силу. Мерці іноді приходять до своїх ворогів, щоб порахуватися з ними.

Поховання покійника уявлялося як його перебування в лоні Матері—Землі. Тому—то багато курганів у формі яйця, а сама могила посипалась жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця. На знак особливої пошани покійнику в могилу клали й речі, якими він володів при житті. На цій основі виникла віра в амулети — мініатюрні зображення звірів, птахів, мечиків, топірців, ножиків, ложок, гребенів... З їхньою допомогою людина оборонялась від злих сил, через що ці амулети стали називати оберегами.

Наші діди—прадіди вірили, що покійники приходять до родини три рази на рік: весною — Великодний четвер (Навський Великдень); влітку — коли цвіте жито і на Спаса. Саме в такі дні їм треба конче догоджати, щоб були добрі до свого роду. Тому, переходячи до трапези, годиться піднести їжу насамперед покійникам, приказуючи до них:

— Святиї родителі, ходіть до нас хліба—солі їсти.

Або:

— Їжте, пийте, вживайте й нас, грішних, споминайте.

Або:

— Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада.

Натомість у Провідну суботу або в інший прийнятий день справляється трапеза родиною біля гробків своїх рідних. Покійникам у такі дні приносили різні жертви: пригощали покійників помилковим обідом; господар, а чи господиня розбивали писанку об намогильний хрест покійника: над батьком—матір’ю — здебільшого син, над дітьми —мати. Сипали на могилу свячену сіль, висипали кришки й рештки їжі; виливали на могилу чарку горілки, вина чи меду; качали і обкачували могилу писанкою—крашанкою і віддавали ці яєчка старцям. Клали цілу писанку та ласощі на могилу, щоб потім діти забрали.

Вживання їжі — своєрідний ритуал, що об’єднує людей з предками. Завжди, коли за столом збиралася вся сім’я, обід починався з молитви, якою освячувалась їжа. Це подяка Богу за той первісний хліб, який він дарував людям, їжою покійників вважається коливо — варена з медом пшениця—кутя. Кутя — то обтовчена набіло пшениця, з самого добірного зерна, яке мішають з медом і маком. Цю їжу—коливо готують і на Різдво, а після молитви їдять по ложечці на Святій Вечері усі присутні. В такі дні у кожній хаті мусить горіти свічка; на вікні чи на покуті стояти шклянка чистої води, а на столі має залишитись щось з великоднього свяченого, як і обов’язково мусить бути яйце—писанка чи крашанка.

У багатьох місцевостях клали покійникові в домовину галузки свяченої верби. Свячену вербу клали в домовину й бабусі—сповитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Потерчата — це дітки, які померли без хрещення. Вони літають у вигляді птиць. Коли хто почує голос страдчати і охрестить його, кинувши йому кусник платка на крижму, та вимовить відповідну молитву, воно стає ангелом, коли ні, воно по семи літ стає нечистим духом, літає і робить людям збитки, але не дуже шкодить. Інколи вони ходять у темноті з каганчиками і заманюють людей у болото.

Була віра і у те, що верба — то небо, що тримає на собі сонце, а тому має чарівні властивості, бо на вербі найперше навесні оселяються духи-душі покійників, які захищають людину від лихих сил. 

Свято вірували й у зоряне небо, тобто в позагробове життя. Тому слов'янський воїн ніколи не віддавався на війні в полон. Оповідають також, що предки ніколи, хоч і переможені, не віддають себе в руки ворогів; коли не сподіваються врятуватися, встромляють собі в нутро мечі й так себе добивають. А це чинять тому, що мають таке переконання: кажуть, що забиті ворогами на війні після смерті, як душа вийшла з тіла, служать на тім світі своїм убивцям. Така панує в них думка. Думаючи про смерть, слов'янський воїн думав серцем тільки про Бога, проймаючись любов’ю до Нього, Всесвіту і Людства.

Ще в доісторичні часи в наших предків була велика віра в очищувальну силу вогню, а тому ще довго зберігався звичай спалювати покійників: вважалося, що таким чином душа людини одразу йшла у Вирій. Поховальне багаття запалювали від родинного вогнища, яке слугувало померлому протягом усього життя. Таке жертвоприношення богам знову спускалося на землю у вигляді дощу, поживи. Так досягалось безсмертя та підтримувалась єдність людини із Всесвітом. Наші пращури глузували з арабів, що кидають чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки. Арабський письменник Х століття Масуді оповідає, що «як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його одружують після смерті». Жінки при цьому йшли за своїми ладами добровільно, бо вважали, що чоловік і на тому світі буде жити з нею. 

У давнину культові відправи здійснювались волхвами. Жерці храмів знали не лише, як приносити жертви богам, але й були ворожбитами, знахарями, знали обрядові пісні—молитви. Первісне культовими зображеннями були прикрашені дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядодійства. Пізніше святилище, де молилися наші прапрадіди, стали називати капищем. Прямо під небом десь біля річки, озера чи на пагорбі ставили дерев’яне зображення божества, часто прикрашене золотом і сріблом, коштовними самоцвітами, до жертівника якого народ сходився молитися. Найвищим небесним божествам Сварогу, Хорсу, Дажбогу, Перуну, Мокоші були присвячені храми. Вчені вважають, що ці храми мали банне завершення, ідол сягав аж до бані і стояв біля протилежної до входу стіни. 

Арабський історик Масуді в своєму творі «Золоті луги» докладно описує слов’янський храм, на одному з каменів якого були написані пророцтва. Ось як про це розповідає письменник: «У краях слов’ян були будинки (тобто храми), що шанувалися ними. А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, він був побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого руки і ноги зроблені були з коштовного каміння чотирьох родів: зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти його стояв другий ідол на взір дівчини, яка приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу»

Наші предки будували храми відповідно до законів сонцевороту, це вказує на те, що стародавні жерці володіли неабиякими астрономічними знаннями. Храми були обернені головним входом на захід, а святилище було на схід від входу, де, як вважали наші пращури, починається Життя, бо там сходить Бог—Сонце.

Дерево життя

Дерево життя — райське дерево, що росте посеред Вирію–раю. Породило матір Всесвіту, богиню Ладу, а заразом небо і землю та весь світ. На ньому ростуть золоті плоди, а з коріння б’ють золоті та срібні джерела.

Не одну сотню тисяч років виростало Світове Дерево, проникаючи своєю жадобою життя все далі і далі у той колись непроникний Хаос. Врешті Дерево життя, над яким так довго кружляв дух Божий, народило божественну матір — Ладу, богиню Всесвіту. В тій премудрій любові до всеєдиного і всеправедного Бога народився світ—небо та земля:

Над Дівою рожа процвітає

А з рожі та вилетів птах,

Та полетів понад небеса,

Усі небеса розтворилися.

А це ж не птах, це син Божий,

Це син Божий людей намножив.

Цій колядці, в якій згадується Світове Дерево, понайменше 5—6 тисяч років.

Той світ дав початок великому роду лицарів—титанів. Ще яскравіше запалав тоді на вівтарі священний вогонь. Ще в більшій любові полинули до всемогутнього Бога палкі молитви премудрої Лади. Злякались Мара і тьма, що тепер у світі зовсім не стане перешкод могутньому Дереву Життя. Зі злобою кинулися вони у бій, спрямовуючи лавини чорної крові на священний вогонь вівтаря, на жертовні плоди та квіти божественного дерева. Величезні, ніби гірські вершини, кудлаті непроникні темні хмари, з довгими язиками полум’я навалилися на новонароджений світ.

Тисячами гинули відважні Божі сини, плекаючи віру та не втрачаючи надії на свою перемогу. Бліда вічність покрила лиця воїнів втомою, та Мати—Земля щедро народжувала нових мужніх воїнів і міцнішими ставали їхні лави. Безконечну кількість разів розкривала Мати—Земля свої широкі ворота до пекла, куди котились кудлаті голови всякої нечисті.

Раптом далеко по небу рознісся нечуваний дзвін тугої тятиви. Враз стало темно від стріл, а в просторому небі весь світ побачив бога Перуна, який тримав у руках золотий лук. Ще не народжувала Мати—Земля такого воїна! Марно демони намагалися його спинити. Одного за одним уражав їх могутній воїн на своєму шляху. Як зграї смертоносних птахів, літали вогненні стріли Перуна по небу. В його безмежних просторах розносився такий великий гуркіт, ніби гори падали та розсипалися на шматки, навіть Земля—Мати здригалася від того небесного грому.

Як блискавиця, на сяючій, запряженій золотогривими кіньми, золотій колісниці, ринувся у саму гущу тьми ще один непереможний, бо оберегом його було святе палюче проміння. За мужність і відвагу премудра Лада нарекла його Дажбогом. А коли показалися в небі битви бойові знамена Стрибога, під якими на чолі зі Славою (Берегинею) йшли Арей, Білобог, Велес, Симаргл та ще багато інших дужих воїв, затремтіли в своїй немочі демони зла. Велике було ще їхнє військо, та не було вже того безпробудного мороку і тьми, а те, що лишилося та вціліло в нім, було безсиле перед безсмертними. В тій битві гігантів особливо відзначився своєю відвагою прабатько всіх богів — мужній бог Сварог. То він викував сонце і таким чином наблизив день перемоги. А вона була вже не за горами і, врешті, настав той довгожданий час для світу землі та неба, а для воїнів—героїв час—спочинок. Саме тоді з Золотої гори Всесвіту, де розташований центр світу, і був скинутий до її підніжжя страшний Змій—Дракон. Саме там на Божій горі у могутньому Дереві Життя втілилась Божа сила, обожнювана нашими предками. Тепер щозими бог блискавки і грому Перун має де спочити у Вирії серед духмяного чарівного запаху калини, липи, верби, клена, берези, яблуні, вишні, дуба, явора, набираючись на живому камені — Алатиру нових сил, щоб своєю важкою кувалдою розбивати уже в котрий раз навесні зимові льодові пута зла. Спокійно приходить на відпочинок у Вирій-рай Дажбог-сонце, нічого боятися йому і людям ночі, коли та непомітно старається підкрастися. Бо має вірного заступника Хорса, який запалює зірки та засіває ними небо. Хорс — то син Дажбога, а місяць—ясний — то лик Дажбога, що руйнує тьму, а тому радує тим світлом все живе на землі.

Первовічне дерево складається з Золотого Трисуття життя: крони — де живуть боги, бо то їх духовний світ — Прав; стовбура — там земне життя людей у просторі із сонцем, світ Яв; коріння — то потойбічний, підземний світ — Нав.