Як визначити «чуже» (запозичене) слово? Ознаки.

1. Наявність звука ф.

Буква «ф» найменш уживана в українській мові й не дарма. Слова, що її містять (орфографія, філантроп, фриланс), — запозичені. Звука ф первісно в українській не було, люди його вимовляти не вміли, тому передавали по-своєму: хутро (нім. Futter), хвіртка (нім. Pforte), квасоля (староверхньонімецьке fasōl), пранці (від Франція), Гліб (від давньоскандинавського Guðleifr ) тощо. Але є випадки, коли звукосполучення [хв] переосмислилося як [ф]. Наприклад, назва населеного пункту Фастів колись звучала як Хвастів (від хвастатися).

2. Слово починається на «а» чи «е».

В українській майже немає слів, які починалися б на «а» чи «е» (окрім деяких: абетка, або, абихто, ага, ах, еге, ех). Часто для зручності вимови перед ним вимовляли протетичний приголосний, тому поряд зі словом ангел маємо янгол.

3. Слово містить збіг голосних. 

Сучасній літературній українській мові не властивий збіг двох чи більше голосних. Але в деяких діалектах розвинулися / збереглися дифтонги.

4. Іменник невідмінюваний. В українській мові майже всі іменники відмінюються, але це не стосується запозичених: бра, кашне, соло, тріо, таксі, какаду).

5. Немає чергування. 

Українській мові властиві кілька видів чергувань: у-в, і-й, о-і, е-і, е-о, о-∅, е-∅, г-ж-з, х-ш-с, к-ч-ц тощо. Якщо у слові присутнє чергування, воно найімовірніше слов'янського походження (учитель — вчитель, імення — ймення, ніс — носа, жона — женити, місток — містка, нога — нозі). Але є кілька винятків щодо давнозапозичених слів: колір — кольору, папір — паперу.

6. Поряд стоять незручні для вимови приголосні. 

Наприклад, масштаб, кшталт, штангенциркуль, монстр, джентльмен. Ці слова незручно вимовляти, бо такий збіг приголосних нашій мові не властивий.

7. Специфічні префікси й суфікси. 

До них належать ін-, ір-, контр-, дис-, -ізм, -іст, -нг та багато інших.