МИЛОЗВУЧНІСТЬ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Основою поезії Тараса Шевченка виступає народно-розмовна складова, що включає в себе натхненність від фольклору, пісень, діалектів, збережених в різних куточках України тих часів. Завдяки його вмінню добирати «потрібні» слова, він  розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Феномен шевченківської поезії  – спрямованість на писемне, візуальне, усне вираження і сприйняття. Недарма його називають Кобзарем, бо, подібно до пісні, він доносить в душі людей своє слово. Шевченко використовує виняткову та широку гаму мовностилістичних засобів, які надають його віршовим текстам особливої образності й виразності. Серед звукописних прийомів у Шевченка виділяється протиставлення фонетично й символічно контрастних звуків. Звертається він і до повторів сполучень приголосних, які зазвичай перехрещуються зі звучанням початкових звуків у ключових словах.

Але  основним прийомом мовної гри у Т. Шевченка є ампліфікація (повторення однотипних мовних елементів – звуків, звукосполучень, морфем, слів, синтаксичних конструкцій). У його поезії це не просто механічна тавтологія, а продумане обігрування звучання мовних одиниць із урахуванням їхньої семантики. Ще однією важливою рисою є комбінація ампліфікативних елементів різних мовних рівнів і типів у межах більш або менш розгорнутих контекстів, наприклад: “Чи то недоля та неволя, / Чи то літа ті летячи / Розбили душу?”. Повторювані елементи в Шевченка  взаємопов’язані, а періодичне переплетення ампліфікативних елементів складається в чудовий орнамент. Поет ніби переплітає українськими словами-візерунками свої поетичні рядки, а з ними й полотно української мови.

Можна безкінечно говорити про великий вклад Кобзаря в нашу скарбничку культури та мови. Головне – не забувати шанувати, збагачуючи й своє мовлення та сучасну українську мову, та наслідувати його приклад. Адже, лише пам’ятаючи минуле, ми можемо створювати майбутнє.

Єва Зінковська,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка