Українські народні казки

І ось прийшла старість до старого кота,
оскільки в кота були доволі серйозні літа,
і втратив кіт апетит, почав боятися висоти,
і взагалі – ви ж знаєте, які печальні бувають старі коти.

І тоді прийшли до кота янголи божі, прямо зрання,
знайшли час прийти до кота суботнього дня,
постукали чемно в двері, поскидали взуття,
і говорять йому: давай, коте, розповідай про своє життя.

Розповідай, чим за життя займався ти,
що про тебе потім розкажуть друзі-коти,
що згадають про тебе сусіди, знайомі, сім’я,
чим їм запам’ятається котяча доля твоя?

Ну що? - Говорить кіт. - Переважно я спав.
У мене, звісно, було трішки справ,
але переважно я все ж таки спав,
якщо говорити на чистоту.
Чесно спав, як і належить коту.

Не посадив дерево, не збудував дім.
Не сильно за цим і шкодував, утім.
Знав, що все марнота марнот, що все мине.
Є, щоправда, діти – але це діло таке, наживне.

А так, дорогі мої янголи, я переважно відпочивав,
дрімав, куняв, клював носом, просто десь ночував,
перевертався з боку на бік, зі спини на живіт.
Мабуть, доки я спав, устиг змінитися світ.

Та ні, - відповіли янголи, - якщо чесно – то ні,
світ особливо і не змінився: новини так само сумні,
діти так само веселі, дерева продовжують рости.
Головне, що не змінилися ви – коти.

Спите собі, дрімаєте, вилежуєтесь, мурчите.
Все вже давно минуло, а що не минуло – мине і те.
Будь здоров, коте, спи собі, накрившись хвостом.
Все життя, - сказав янгол, взуваючись, -
все життя мріяв бути котом.

Автор: Сергій Жадан 

1. Бійка вовків із свиньми

Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з'їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тогди скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу. Я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо потребуєш?» — «Тут я казав пацюкові, що маю його з'їсти, а він мене як лапнув попід спід попід черево, я ся ледве вирвав». Кажуть вовки пацюкові: «Ми тебе зараз роздерем». А пацюк тогди каже: «Що вам з мене одного? Я прикличу зараз ще хоть зо штири». Пацюк як зафутів, то прибігла д нему ціла бурса свиней. Та й кажуть свині до пацюка: «Що потребуєш?» А пацюк ся відзиває до них: «На мене напала лиха дзвір і хоче мене з'їсти. Може би ви нас розсудили?»

  Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других: «Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, аби-сте мали що більше їсти» — але було нам його розірвати і з'їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з'їсти, що ти не знав, як ся застосувати».

2. Бджоли і ведмідь

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і надіючись на свою силу, приходить до них і каже:

 – Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мед, бо інакше дерево виверну, мед з’їм, а вас видушу!

 – Добре, – кажуть бджоли, – пробуй; якщо даш нам раду, ми піддамося.

Медведя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мед, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи його боляче своїми жалами, а він, утікаючи, не слухав, як бджоли кликали за ним:

 – Пам’ятай, що і малі сотворіння вміють боронитись!

Тут така наука: навіть малими, але згуртованими силами можна багато доброго зробити і від ворогів оборонитись.

3. Війна пса з вовком

Прибіг, вовк до села і каже псові:

— Давай будемо друзями.

Пес друзів не мав і згодився. Почав вовк приходити до нього в гості. Розповідає, що нового в лісі, а сам роззирається по подвір'ю. Подивився і пішов. Пес заснув. Але чує: баран кричить. Пес відкрив очі, бачить: вовк тягне барана з кошари. Пес загавкав. Господар вибіг з хати, вхопив пательмагу і так змастиґав вовка, що той не лише барана лишив, а й сам ледве втік.

Вовк прибігає до лісу, скликає звірів і виповідає псові війну. Але війна має бути не в селі, а в лісі. Вовк взяв собі ведмедя, свиню дику, лисицю, а пес не має з ким іти воювати. Просив вола — боїться, просив коня — не йде. Пес зажурився, а тут підходить до нього когут:

— Чого ти, песику, журишся?

Пес розповів. Когут закликав гусака, качку, котика — і військо готове. На другий день зібралися, на війну. Каже когут.

— Як будете доходити до лісу, то робіть великий гук.

Ще не дійшли до лісу, як пес загавкав, когут закукурікав, гуска ґелґає, качка квакає. Вчув ведмідь такий крик і каже.

— Величезне військо йде. Де я подіюся?

І виліз на дуба. Вовк думає: «Як ведмідь боїться, то що мені робити?» Сховався за корч. Свиня дика зарилася в торішнє листя, а лисиця у нору, під корінь.

Прийшло псове військо під дуба, і когут запіяв. А звірям здається, що він каже:

— Є вони тут!

Качка заквакала, а їм здається, що говорить.

—Так! Так! Так!

Гуска заґелґала, а їм причувається, що питає.

— Де? Де? Де?

Кіт занявкав, а дика свиня махнула хвостиком, бо комар вкусив. Кіт думав, що це миш, скочив до хвоста. Свиня дика спудилася, що кіт хоче її з'їсти, і втікати. Кіт зі страху вискочив на дуба, а ведмідь думав, що хоче його їсти, і впав на вовка. Вовк утікати. Лис вискакує з-під кореня і драла... Пес за ним. Але не зловив, лише відкусив кавалок хвоста. Так закінчилася війна. Але між псом і вовком нема миру і дотепер.

4. Вовк і кобила

Жив-був вовк. Старий він став і слабий. А їсти ж треба!.. Пішов він їжу шукати. Блукав собі, блукав та й стрів лисичку. — Лисичко, лисичко, я тебе з'їм.

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньку заспіваю, таночок станцюю.

Почала вона співати медовим голосочком, пританцьовувати ніжками. Дивився старий і заснув. Прокинувся, а лисички-сестрички й духу не чути. «І нащо мені така самодіяльність?» — подумав сіренький і поплентався далі.

Бачить — на поляні кобила пасеться. Зібрав останні сили старий розбійник і каже люто:

— Я тебе з'їм, кобило!

А та перелякалася, трясеться вся й відповідає:

— Я не проти, вовчок-сірячок, але не можна мене їсти.

— Чому? — зацікавився сірячок.

— Ось на, почитай,— сказала кобила і підняла ногу. Підійшов вовк, глянув зацікавлено, а кобила йому копитом як дасть — так і посипались іскри з очей. Довгенько не міг прийти в себе старий. А як очуняв, подумав: «Ото дурний! Неграмотний, а поліз читати!..»

5. Два цапи

Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»

Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!..

6. Журавель і лисиця

На болоті в очереті на купині жив журавель, там же, трохи оддалі, жила лисиця. Вони щодня зустрічались, їм не раз доводилось вести між собою розмову про своє життя. Разів два ходили в куми до дрохви. Одного разу лисиця попрохала журавля до себе в гості: «Приходь, куме, до мене в гості, а то ми з тобою уже давно познакомились, а досі одно в другого не були в домі». — «Добре, кумасю, сьогодні зайду».

Лисиця побігла додому, наварила молочної каші з манної крупи, розмазала її по тарілці і дожидала гостя. Прийшов журавель, лисиця заходилась його угощать: «Їж, їж, куме, не стісняйся, будь, як дома». Журавель нахилив голову до тарілки, довбав, довбав носом по тарілці, нічого не зачепив, у рот і одної крихотки не попало. А лисиця не дрімала, швиденько язиком лизь-лизь і живо спорожнила тарілку. Потім каже журавлеві: «Не положи гніву, куме, більше потчувать нічим, чим багата, тим і рада».

Журавель дуже розгнівався на лисицю за її безсовісну хитрощ, а нічого на це не сказав, а тіко подумав: «Погоди, [...] я тебе угощу іще не так, будеш довго згадувать кума!»

Журавель, ідучи од лисиці, в свою чергу попрохав її до себе на обід: «Приходь же й ти, кумасю, до мене завтра, я приготую смачний обід». — «Добре, добре, прийду, твоя гостя».

Журавель добув кубушку з вузеньким горлом і глечик з широким горлом. В кубушку наложив рисової каші з маслом, а в глечик укинув мишу і стояв, дожидав гостю. Дивиться — мчиться лисиця. Він низько поклонився і каже: «Милості просю, кумасю, сідай обідать, у мене обід з двох блюд».

Почали вони обідать. Журавель раз-по-раз устромляв голову в кубушку і на весь рот ковтав кашу. А лисиця вертілась біля кубушки, хвостом виляла та тіко облизувалась, а каші дістать не могла. То понюха, то лизне край горла кубушки, то пильно подивиться всередину, а голову ніяк не можна було просунуть. Лисиця баче, що журавель уже доїда кашу, одійшла од кубушки і приступила до глечика. Побачивши в глечику мишу, сказала: «Ти, куме, доїдай кашу, а я приймусь за друге блюдо, аби швидше».

Лисиця кинулась до глечика і насилу всунула в нього свою голову, саме в горлі дуже туго йшла. Просунувши в горло голову, лисиця почала клацать зубами, ловила мишу. Мотала головою, поки миша попала їй в рот. Вона схрупала мишу і почала пригадувать, як їй ослобонить свою голову. Журавель доїв кашу і каже: «Не положи гніву, кумасю, угощать більше нічим, чим багат, тим і рад».

Лисиці стидно стало, що вона через свою жадобу влізла в глечик з головою і ніяк не може висунуть звідти голову, побрела од журавля вмісті з глечиком. Лисиця зблудила з дороги і поплелась, куди попало. Наткнулась вона на пастухів. Пастухи похватали кийки, окружили лисицю і почали її буздикать кийками. Вона куди не поткнеться — все на кийок наткнеться.

Пастухи добре-таки їй ребра напарили, хотіли до смерті вколотить, та один хлопець невзначай ударив кийком по глечикові і розбив його. Лисиці тоді видно стало, куди тікать, шмигнула од пастухів і помчалась що єсть духу, аж курява вставала.

З того часу дружба між журавлем і лисицею розсохлась. Лисиця утекла в ліс і вже більше з журавлем не зустрічалась.

7.Зажерливий пес

Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м'яса і утікав з ним чимскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глубоким потоком, і тримає сильно м'ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потоку і уздрів в воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м'яса в зубах, хотів йому і тоє м'ясо видерти. Станув на кладці, наїжився, гаркнув, а м'ясо йому із зубів хлюп в глубокую воду і пірнуло на сам спід.

Так зажерливий пес і своє м'ясо стратив, і чужого не дістав.

Так часто і межи людьми буває. При своїй захланності тратять своє і чужого не достануть.