Про чарівну папороть. Руслана Лоцман

В одному дикому лісі росла дивна квітка. Цвіла вона дуже яскраво, але один раз на рік. Всі 365 днів у році вона спала, а в один день на Купала, серед літа, прокидалася і сіяла так, що все довкола засліплювала своєю красою. Люди знали про її магію і намагалися дістатися до неї, та не всім вдавалося. І лиш той,хто міг її знайти, ставав найщасливішим у світі та знаходив кохання справжнє. От напередодні купальської ночі один юнак пішов шукати ту чарівну квітку. Ішов він через густий ліс,а комарів було скільки, що покусали його зверху до низу. Дійшов він до середини лісу, вже й вертатися хотів, бо було нестерпно йти далі, аж бачить, колода між дубами, а на ній 5 хлопців сидить. Підійшов він до них, запитав, чого сидять тут, а вони йому:

- Йшли шукати квітку папороті, але лісничий сказав, що там вовки далі, то сіли радитися, чи вертатися, чи йти.

Козак той відважний був, а звали його Василем. То він хлопців запевнив, що разом і вовка легше бити,а папороть знайти таки треба. Пішли вони вшістьох вже. Аж вглиб лісу зайшли, чують, що вовки виють. Василь сказав їм скочити високо на дерево і сидіти там, поки не почують свисту. От всі вискочили на верхів'я та й чекають. І Василь вгорі. А він знав, що опівночі, перед тим, як квітка розцвітає, місяць має вийти. Тоді вовки збираються навколо квітки і ходять по колу, стережучи. Вовки не хочуть віддати цей скарб, що належить їхньому лісу, то оберігають його,аби не проскочив ніхто. Сидить Василь на дереві та й думає,як то вовків обдурити та місяць виманити. Адже скоро вже дівчата з села прийдуть до озера, що поза лісом, будуть вінки пускати і Марічка з ними прийде пісні співати... Марічка- то обраниця Василя, та все на нього уваги не звертає. Тож він в людей наслухався історій, як папороть чарівна допомагала знайти своє кохання, та й пішов її шукати до лісу. І знав він, що старі люди з силами природи спілкувалися та пісень співали. Так і Василь з дерева почав тихо наспівувати місяцю: "Світи, світи, місяцю, ще й ясна зоря...." Тричі заспівав- а місяць і викотився та пустив сяйво. Вийняв Василь свого меча козацького, направив на сяйво, меч і засвітився. Вовки завили, бо думали, що то квітка їх зацвіла високо на дереві. Гайда на меч! А Василь швирнув меча додолу, подалі від дерева і від того місця , де вовки по колу ходили. От вовки дурні й погнали на меч, стали в коло і крутяться, завиваючи. А Василь тим часом стрибнув з дерева, свиснув козакам і між хащами - до місця, де були вовки раніше. Кілька секунд лишалося до того, аби розпустилася папороть і як тільки засвітилася її перша пелюстка, Василь зірвав її та заховав біля серця під сорочку. Козаки за ним до виходу, поки вовки по колу біля меча вешталися. Аж дійшли вже до озера, чують дівочі співи... Дівчата принесли таке дерево, прибране стрічками, мареною називається, поставили його по центру, а самі хороводи водять, співаючи: "Кругом мареноньки ходили дівоньки..." Ото вже й хлопці підійшли, вже й багаття розпалюють, щоб стрибати через вогонь. Бо всі знали, що вогонь та вода очищує, а в цей день особливо. Вода ще й долю допомагає знайти.

-А як це?- питає Орися.

-А так. Дівчата плели вінки та пускали на воду, промовляючи, щоб віночок зловив козак суджений.

От і цього разу. Всі між собою привіталися- дівчата і хлопці, а Марічка навіть не подивилася на Василя. Мало того,ще й відвернулася, бо коли в віночок свічечку встромляла, аби видно було, куди попливе, бо вже вечір, то побачила не Василя, а якесь страховисько. В нього від комарів лице так опухло, що не впізнати. Василь тримав папороть під серцем і думав,як запустити її чари. А поки хлопці стрибали у воду, ловили вінки та приносили дівчатам, ті відгукувалися на танці, грали музики, горіло вогнище, йшло святкування купальської ночі... Василь дивився то на Марічку, то на вінок її, який ніхто не зловив і він плив по озеру одиноко... Хлопці,яких Василь з лісу вивів, знали, що то вінок Марічки і брати ніхто не зважився. Врешті Василь вирішив зняти сорочку, замотавши папороть в клубок та прикривши її капелюхом, скочив у озеро та приніс Марічці вінок. А та, бач, горда така, що зістрибнула з пенька та побігла до лісу. Прямо туди, де вовки. Василь схопив сорочку, вінок вчепив на лікоть, папороть біля серця - і галопом побів за нею. Але Марічка перелякана забігла так далеко, що вже почули її вовки. Завили вони, а вона аж остовпіла. Раптом її за руку взяв Василь, промовивши:" Не бійся, стій, не ворушись, я врятую тебе". Вовки наближалися, Марічка трусилася від страху, а Василь, недовго думаючи, витягнув з-під сорочки папороть, прошепотівши щось таке : "Цвітом-світлом розійдися, дивом в лісі озовися"... І раптом сяйво так закрутило вовків, що ті , мов засліплені ,розвернулися і побігли далеко, в іншому напрямку від квітки. Василь тримав Марічку за руку та підійшов до меча. Став на коліно одне та, підносячи квітку дівчині, попросив її руки і серця. Але Марічка, побачивши його обличчя, схопила квітку та побігла назад до озера. Вона справді вела себе дивно, так,як дівчата, які бояться закохатися. Марічка була горда і ця гордість не давала їй знайти собі рівню серед однолітків. Василь був розчарований, але повернувся слідом за Марічкою до гурту. Молодь стрибала через вогнище парами, співаючи веселих пісень, залицяючись один до одного... " Ой там,на Купала жаба в борщ упала... А хлопці зловили, та й ту жабу з'їли..." І всяке таке співали... Марічка винесла квітку папороті в центр кола, всі стояли ,як занімівші, дивилися на її сяйво, що різними кольорами світилося. І від того світла Василь став такий гарний, що Марічка підійшла до нього та запросила на танець. Вони почали знайомитися, наче раніше не бачилися. Бо Марічка думала, що це інший хлопець, а не Василь. Вона розказала йому, що сталося з нею в лісі і як її врятував негарний козак. А цей гарний козак запитав:

-А що ж в ньому негарного було?

-Так обличчя страшне,- сказала Марічка.

-Але ж він врятував тобі життя, то значить, в нього гарна душа?

-Мабуть...- задумалася Марічка і раптом козак гарний зник.

А Марічка, засмутившись, кинула папороть в озеро, бо не сталося дива,якого вона чекала. Так і просиділа самотньо на пеньку, поки всі настрибалися та натанцювалися, бо самій додому йти страшно. То дівчата з хлопцями провели її аж до хати. А перед воротами вона побачила меча козацького. Вирішила підняти, аби кінь не спіткнувся рано та занесла меча до хати. Поклала на підвіконні, щоб батьки не бачили. Рано встає, аж дивиться, а меч світиться- то сонце промінням впало на нього. Вирішила вона винести меча подалі, переховати в стайню. Занесла,в куток поставила, двері підперла та йде до хати. Аж тут кицька під ноги лізе і прямо вигинається так, мурликаючи, наче манить її за собою. Пішла за нею Марічка на город. Там посередині стояло дерево, чи то груша,чи яблуня, не знаю. А під ним козак сидить. Марічка й питає, чого тут. А козак сумно відповідає, що меча загубив десь в дорозі між цими місцями, а найти не може. А що то за козак без меча? Тут же Марічка йому меча принесла. А він їй подякував щиро та й каже: "Маю тобі дещо віддати"... Марічка здивувалася, що то може бути. А в його торбі вінок лежав прим'ятий. Той, що вона в озеро кидала. І здогадалася вона, що це той самий козак, що від вовків її рятував, але не могла зрозуміти, чого він інший. Бо не схожий ні на того красеня, а ні на того негарного. То ж чарівна квітка папороть заховала його красу внутрішню під покусане обличчя. Щоб знайшла вона кохання справжнє, не по зовнішності. Взяла Марічка вінок з його рук і відчула тепло таке, що оторопіла. А він їй подивився в очі і побачив сяйво чарівної квітки. Так вони закохалися один в одного. Та пішли до батьків за благословенням.

-Хух, мамо, а чого вона раніше не закохалася в нього, він же той самий козак, що їй сподобався?- допитувалася Орися.

-Просто Марічці треба був час, аби навчитися цінувати людину за її вчинки та доброту, а не зовнішню красу. Бо людина має бути гарна серцем насамперед, а краса її- то любов. Бо так буває, що зовні красива, а всередині злюка. То й Марічка прогнала свою гординю і стала ще красивішою. І одружилися вони гарно, а як саме, потім якось розкажу наступного разу