Р і ч (творча робота на КПС)

          Свет зари кольнул мой взор,

          Стало грустно и легко:

          Я увидела орла -

          Был он в небе высоко.

               (Жанна Агузарова "Орёл")

Обпечена, розігріта сонцем. Посічена холодними дощами височію я над Пустелею і не бачу їй ні кінця ні краю. Я - Брама. З любов`ю робили мене сильні людські руки, дбайливо збирали мої механізми. І я служу їм із вірністю. Сотні років височію я над пісками, відчуваючи терпкий запах Пустелі, і сотні років у Місті панує мир. Сяє золотом людське життя, яскриться, ніби бульбашки шампанського у кришталевому, святковому келисі. І йдуть покоління. Одне за одним. Із блискавичною швидкістю. А життя все таке ж незмінне, як міць скель навколо Міста, і таке ж розмірене, як рух залізних коліщат мого механізму. Але воно щасливе. Мабуть, - я не часто дослуховуюсь до розмов Городу. За перші дві сотні років мого існування вони мені обридли. Хоч я і люблю міщан. Набагато цікавіше слухати голосу Пустелі. ЇЇ живих пісень. Відчувати своєю металевою підошвою її ритм. І тоді так приємно уявляти, що він зливається з ритмом роботи моїх коліщат! Та, нажаль, наші серця б`ются не в такт. Моє - в унісон пульсу Міста. Її - в унісон пульсу життя, того життя, яке є так, за обрієм. Мені не раз доводилося чути від місцевих про інщі міста і дивних людей або створінь, що живуть там. Не раз, я кажу - але не часто. Чому? Чи це мене хвилює? Я захищаю Місто. І Місто захищає мене. Від самотності. Кожен день, кожну ніч, кожну годину, кодну хвилину або секунду хтось поруч зі мною: стереже, оберігає. Ніби вони, ці тендітні створіння, зможть щось зробити, якщо я не витримаю у разі небезпеки. Та минали роки, а ні тіні цієї жахливої жінки, ні хоч би запаху її різких парфумів. Нічого не було. Я звикла до білявенького хлопчика у позолоченому шоломі, що, спершись на спис, мріяв поруч зі мною. Мені було приємно помріяти разом з ним. Йому ввижалася блакитноока дівчинка, що жила у передостанньому будиночку на його вулиці, а мені - що я можу стати Пустелею. Такою ж неосяжною і всевидющою.

Але якось на Місто впав палаючий залізний птах.  Він помирав недовго, а померши - накрив людські оселі чорною як смерть хмарою - своїм останнім подихом. Післяцього білявенький хлопчик зник. Та й взагалі - багато хто позникав. Я вже не могла чути голосу Пустелі, її пісень, ні, навіть, її опівночного шепоту - їх перебило голосіння Міста. Воно не затихало ні в день ні в ночі. Не чути було більше терпкого запаху напіввисушених сонцем трав, - лише огидний, задушливий сморід. Вони називали його Мор.

Нескінченно довго тяглися 11.5 місяців. 349 днів. 8 376 годин самотності. Я залишилась одна. Я стала нікому не потрібна. Тільки пані Смерть, спершись на косу, втомлено витирала спітніле чоло і кидала косий погляд на мене. Вітер шарпав довгий чорний балахон.

Люди майже не з`являлись. Часом я відчувала важкі втомлені кроки на кам`яній площадці нада мною.

Але якось з`явився він. Я побачила його ще здалеку.

Малюсінька чорна фігурка, яка ледь трималась на ногах. Таки справді - ледь трималась, - похитувалась, падала, піднімалась, падала знову; потім повзла: спочатку на колінах, а згодом...

Його внесли у Місто. Страшне, понівечене хворобою тіло.

Я зразу зрозуміла, що він - інший.

Його віднесли в лазарет, а за ним попленталася змучена, висока, сутула фігура у чорному вбранні. Але повернулася ні з чим. Стала до мене обличчам, зназала плечима і мовчки сіла поруч.

Тепер я була не одна - якось вранці біля мене з`явилась висока постать у позолочених латах. З-під шолому вибивалося чорне, як смола, волосся. сині очі дивилися суворо і прямо. І разом ми мовчали. Так було 2 місяці.

Іноді поруч з нами, вмостившись у кутку, сиділа Чорна Пані, гострила свою подржку, торкала лезо блідим пальцем, або слухала наше мовчання.

Та одного дня, пообіді, вона пішла. Закинула на плече дерев`яний держак, зняла лезо і діловито загорнула його у білий папір. Пішла і непопрощалась.

Блакитноока дівчинка знайшла протиотруту.

Місто засяяло, заяскріло новою радістю.

Проте - ненадовго.

Це був найдивніший день у моєму житті. Спочатку, ніби голосіння непереборного страждання, передранкову тишу розрізало виття сирени. І на деякий час Місто завмерло, щоб враз вибухнути страхом і тривогою, які струменіли з кожного обличча, з кожного погляду, з кожної зморшки на лиці. Люди збиралися на площі. Всі, кого не забрав Мор. серед них був і Худирлявий - його волосся, біле, як молоко, зіркою сяяло у напівтемряві. Говорили швидко, незрозуміло. Мають іти? Куди? Та враз до мене підбігли двоє і я відчула, як запрацювали мої механізми.

Я відчинилася навстіж.

Якесь тривожне відчуття струменем пробігло по металевій поверхні. Камені стін стікали росою. Я зрозуміла жахливий зміст слова "іти".

Один за одним вони минали мене. Їх поглфди тягнулися до моїх сріблястих боків, теплі долоні торкалисб холодного металу, а з очей струменіла вода.

Я мовчки дивилася як вони йдуть. Мовчала й Пустеля. Ранок освітив безлюдні вулиці. Сонячні промені тремтіли у прозорому повітрі. Було сумно. Як добре людям! - у них є сни. А я можу тільки дивитись - і бачити. Аі мені так хотілося заснути! Та враз моє бажання було перебите - на площі з`явився Худирлявий і двоє у латах, з ними була Блакитноока і той, що був іншим. Руки його були зв`язані за спиною. Двоє штовхнули його на землю. Він не пручався. Впав навколішки, схиливши непокриту шоломом голову. Худирлявий узяв меч. Застогнав вітер, заплутавшись у коліщатках мого механізму. Як тільки я не намагалась, - не змогла зрозуміти, що вони не поділили. Дивні створіння - люди. Чорнявий казав щось про народ, про любов, про хворобу та ліки... Він часто повторював: "мій народ". Худирлявий підняв меч... Але раптом звідкілясь з`явилися нові люди. Багато нових людей. Худирлявий зник, Блакитноока теж. Двоє в латах вже ніколи не піднялись з бруківки на площі. Та це не врятувало Чорнявого. Через день я зрозуміла, що це - хвороба. Але не Мор - щось інше, та, мабуть, не менш страшне. Через три дні чорнявого віднесли у Пустелю. Він вже не міг іти сам. А ввечорі того ж дня до зірок став виповзати сріблястий стовбур диму.

Чорнявий так і не повернувся.

З того часу я вже ніколи не залишалася одна. Крізь мене проходили люди, різні дивні створіння, але жоден з них не вмів мовчати так, як Чорнявий.

Одного дня переді мною зупинилася тендітна жінка і лисий гладкий чоловік. Вона глянула на мене і сказала:"Треба зняти". Чоловік кивнув. Жінка була дуже схожа на Чорнявого.

Наступного ранку крізь мене пронесли велику брилу сірого каменю. Він провів мене байдужим поглядом. Тоді з`явився Гладкий з юрбою м`язистих молодиків із дивними інструментами в руках. Він кинув одне-єдине слово:"Демонтаж" Застогнали камені.

 * * *

...Я вже не є ціле.

Не є єдине.

Проте я ще існую.

Я вже знаю, що мене переплавлять, бо потрібно більше металу для устаткування. Вже минудо кілька тижнів. Від недавна я знову чую голос Пустелі, її запах. Перед тим, як піти назовсім, Чорнявий сказав, що і він його відчуває: іноді терпкий, іноді солодкий, часом гіркий...

Зараз мене мають внести в Місто, в якому я ніколи не була, але яке стільки років лежало під моєю підошвою. Так от яке воно! Зовсім-зовсім маленьке навпроти Пустелі. Як піщинка навпроти величної океанської мушлі. Навколо площі тісненько примостилися невеличкі та охайні будиночки. А за ними - як обійми матері - щербаті скелі. Але тепер є щось, чого я не бачила раніше - в центрі площі височіє сірий камінь. Та вже не глиба, а постать. Постать Чорнявого! Містом лунає радісний сміх. Це - сміються нові люди:

 - Ха-ха-ха!

 - Я здоровий!

 - Дивися, хвороби нема!

Дивні ці люди. І всі із посмішкою поглядають на сіру фігуру Чорнявого. І я дивлюся на застиглий вираз його обличча, на якому сплелись і завмерли туга і скорбота; дивлюсь на праву руку Чорнявого, що простягнута до неба і бачу, як призахідне сонце, схиляючись до зубчастих верхівок скель скочується у простягнуту руку Чорнявого. Він тримає сонце! Тримає сонце! Ласкаве, не яскраве проміння осяює його обличча і я бачу! як крізь сірий покрив туги і скорботи сіяє радість. І мені здається, що я вже не груда металолому, я нею ніколи й не була. Я - безмежна, всевидюща Пустеля, що стелиться золотистими пагорбами під ногами Чорнявого.