Розвиток романтичної і реалістичної прози в українській літературі ХІХ століття

1. Романтизм та реалізм

Романтизм як художня течія почав формуватися у 70–80-х роках XVIII століття, а як ширший культурний рух виник як реакція суспільства на наслідки Великої Французької революції та ідеї Просвітництва. 

Настало глибоке розчарування у здатності революційних змін і раціоналістичного світогляду впливати на соціальне життя. У центрі уваги опинилися не зовнішні обставини та суспільна діяльність людини, а її приватне, духовне й емоційне життя.

Культурі романтизму властивий скепсис щодо культу розуму. Ідеалом визнавалась вільна індивідуальність людини. Діячі романтизму своїми героями робили бунтарів і геніїв. Відвертаючись від сучасного світу зі всіма його вадами, романтики прагнули втекти від нього, знаходячи «притулок» у фольклорі, історії та екзотичних сюжетах. 

У центрі світогляду романтизму стоїть особистість, а ключовим є конфлікт між нею та суспільством. Основна ідея творчості митців-романтиків - ідея свободи особистості.  

Романтичний герой — складна, пристрасна особистість із надзвичайно глибоким, нескінченним внутрішнім світом; це цілий всесвіт, сповнений суперечностей. 

Романтиків цікавили всі людські пристрасті, як високі, так і низькі, та їхнє протиставлення. Високі пристрасті — це любов у всіх її проявах, низькі — жадібність, заздрість.

Друга половина ХІХ ст. характеризується розвитком культури реалізму. Основним прийомом узагальнення стає типізація — показ типових характерів, які діють у типовій ситуації.

У підсумку, для романтизму щастя — це насамперед внутрішній, інтимний стан, пов’язаний зі свободою особистості, повнотою почуттів і вірністю власному «я». Романтики не вірять у можливість справжнього щастя в реальному суспільстві, яке сприймають як ворожий, обмежувальний простір. Тому щастя мислиться або як недосяжний ідеал, або як коротка мить духовного піднесення — в коханні, творчості, єднанні з природою, у мрії, спогаді чи бунті. Часто щастя романтичного героя трагічне: він відчуває його саме тому, що не може ним володіти постійно. Реалізм же відмовляється від ідеалізації щастя й розглядає його як умовне, соціально зумовлене явище. Щастя тут не абсолютне й не піднесене, а земне, конкретне, досяжне або недосяжне залежно від обставин життя. Реалісти показують, що прагнення до щастя часто вступає в конфлікт із соціальною нерівністю, економічними умовами, моральними компромісами. Тому щастя в реалізмі — це радше спокій, стабільність, гідність, можливість чесної праці й людських стосунків, а не героїчний злет чи мрія.