Переказ про виконання процесу праці
КОВАЛЬСТВО
З глибокої давнини людству відома професія
коваля. Уявити українське село без кузні
було неможливо. Чорна, задимлена, приземкувата, стояла вона на околиці
самотиною. Але з ранку до вечора простували до неї люди: то коня підкувати, то плуга
полагодити, то косу виклепати.
Здавна до ковалів сформувалося шанобливе
ставлення. Їх вважали чарівниками, котрих навіть нечиста сила боялася, адже
коваль міг порозумітися і з вогнем, і з вітром. Ось чому опікуном ковалів і
ковальства став у прадавні часи став бог неба і вогню Сварог. Із поширенням
християнства роль покровителів ковалів перебрали на себе святі Кузьма і Дем’ян.
Вони, за народними переказами, вважалися першими ковалями на землі, які
подарували людям плуг, молоток, цвяхи.
Майже в кожному селі була своя кузня. Душею
кузні вважалася ковальська піч з горном. Через сопло вона з’єднувалася з міхом.
«Роздувся, як ковальський міх», - жартували селяни над пихатими земляками.
Центром кузні було ковадло, поруч з яким стояло корито з водою для гартування й
охолодження виробів.
Щоб викувати, наприклад, серпа, коваль
розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні. Далі брав кліщами
залізо, клав його на ковадло та бив по ньому молотом, надаючи потрібної форми.
У народі казали: «Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує». В одній руці
обценьки, а в другій – молот. Без нього коваль, як орач без плуга.
Часто ковалеві допомагав
помічник-молотобієць. Удари і коваля, і молотобійця мали бути впевненими,
стрімкими, влучними. Викувавши річ, її опускали в корито з водою для
загартовування.
Коментарі
Дописати коментар