Солодкі спогади дитинства

"Моя баба Юстина, Царство їй Небесне, ніколи не гнівалася на людей.

Часом сусідка кидала на нашу стежку бур’яни, випускала своїх курей на наш город, або вигадувала ще якісь капості. Баба дивилася, тихо зітхала і … поверталася до хати. Я не могла повірити: як можна було бути такою “безхребетною”?!

Бабу виділяв серед сільського люду якийсь дивний спокій. Вона прибирала зі стежки прив’ялі будяки, закривала очі на сусідських курей, які порпалися у наших бараболях, і на подзьобані ними полуниці, на чужих дітлахів на нашій черешні…. Вона й нас ніколи не сварила, що б ми із сестрою й кузинками не “сотворили” з усього розмаху наших дитячої безтурботності й егоїзму. Проте щодня й щохвилини ми відчували бабину любов до нас і до усього світу, включаючи кожний кущик порічок, стару липу чи стебельце конюшини.

Як би там не було, на бабі закінчувалась кожна чутка й кожна недобра новина. Далі бабиної хати вона не йшла. Зате до баби першої й приходили, аби поділитися добрими вістями чи запросити на весілля.

Бабина хата-мазанка під солом’яною стріхою була простою й “живою”. Вона пахла глиняною долівкою, м’ятою, любистком і чебрецем, печеним хлібом, сіном у старому бамбетлі та достиглими ябками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу. Перед святами або перед “святою неділенькою” баба мастила підлогу якимось своїм “спеціальним” розчином і устеляла пахучими травами. Хату знадвору баба теж часто білила, тому вона завжди виглядала чепурною і усміхненою. Бабина комора видавалася мені такою собі печерою зі скарбами – там було повно смаколиків та різних цікавих речей. Коли шлунок вимагав чогось поживнішого, ніж черешні та зелений “агрис”, а баба поралась на городі, можна було відрізати грубу скибку свіжого хліба, помастити її сметаною і посипати цукром. Нічого смачнішого я більше не куштувала у житті.

Знадвору хата мала призьбу, де ціле літо сушився мак – на спасівські паляниці та на Різдво, вінки цибулі й часнику, кукурудза та багато іншого добра. На зиму на призьбу ставили загату, щоб у хаті було тепліше. Моя пам’ять ціпко тримає образ баби Юстини і діда Петра, які у неділю, у святковому вбранні сидять на призьбі і тихо про щось “балакають”. На подвір’ї мирно прогулюється з десяток курей, у м’якому рум’янку пильно слідкує за пухнастими курчатами сердита квочка, а в стайні сумно зітхає корова Нуська. Мабуть, у такі хвилини над хатою літали щасливі ангели, розсипаючи на оселю любов та злагоду.

Баба вірила, що усе, що росло у саду і на городі – на здоров’я і на поживу. Тому раділа кожному овочу й кожній ягоді, а земля, ніби відчуваючи її добре серце, з року в рік щедро дарувала добрі урожаї. Баба розпочинала кожний день із молитви і подяки, і тим же його закінчувала. Перед сном вона довірливо вручала Господу свою душу до нового дня. Мені здається, що, незважаючи на усі випробування й тяжкі часи, баба Юстина жила у тихій радості.

Може вона знала щось таке, чого ми сьогодні не можемо опанувати? Може розуміла якусь вищу мудрість?

Коли мене все ще зачіпає “за живе” чиєсь недобре слово, я згадую бабу Юстину і її відносини з цим світом. І мені стає спокійніше. Людям часто просто не вистачає любові й радості.

Автор: Ольга Руда